Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

від Кулаківського: «Дуй униз, треба побазарити». Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту, а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.

Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!

— Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я… Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому — труба!

Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!

— Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?

— Знаєш, ти єдиний нормальний друган у моєму затюканому житті! — Кулаківський зітхнув і вдячно заглянув у Софійчині очі.

О, вже! Йому вже легшає!

— Ходімо в кафешку, чогось похаваєм, бо я ще й не снідав!

«Хавати» — чи не від «хавава» з русалчиної пісні? «Я ж тебе хавава» — це, мабуть, «з’їм»!

— То що, Соф? Підемо знайдем якусь тусовку?

Мусила вкотре відмовитись. По-перше, сьогодні такий день (Вадові не скаже, бо наче натяк на гостинець), що не до тусовок. По-друге, може, Сашко прийде? По-третє, удома ждала в паніці мама, треба її заспокоїти і допомогти на кухні. По-четверте… А не хотілося їй нікуди йти з Вадимом! Не хотілось, і край!..

— Ну, як хоч! Бо я таки піду десь бахну пивасика! — махнув рукою Вадим. — Чи додому погнати? Може, стара вже щось зварганила. — І додав на прощання: — Знаєш, покіпішував тут перед тобою, і попустило!

— От і гаразд! Потім буде ще краще! — усміхнулася Софійка й побігла додому.

Вдома розривався телефон. Пан Гарбуз? Ну, цей точно не може знати про Софійчине свято! Він і не знав, бо казав про інше:

— Уяви собі, Софійко, на камені в Білокрилівському лісі знову з’явилась русалка! Ти ж так хотіла побачити! В оригіналі! При нагоді підем, подивишся!

— Охоче! — Справді, хотілось відвідати заповітний камінь.

— Чудеса, чудеса, кажу вам, бо її точно перед цим не було! — Як тоді зникненню, пан Віктор не міг надивуватися русалчиному поверненню.

Ой, він же неспроста подзвонив! Бо це вітання! Вітання від русалки Росавки!

Потім сипалися поздоровлення й дарунки від родичів. Тітонька Сніжана, крім намиста, вручила племінниці небесної барви сумочку.

— До твоїх очей! І лазурових черевичків! — співала, заразом колихаючи спеціальну дитячу коляску-сумку з малим Сергійком.

Тітонька й досі не знає про зникнення черевичка! Софійка, звісно, і тепер не признається…

Баба Валя спекла свіженького торта. Мама запрошувала її до столу, але та заклопотано віднікувалася:

— Фантик! Фантик чекає! Пішов на поправку! Це після того, як мене розшукав і навідує один… — Баба Валя зам’ялась. — Один дуже милий добродій! Так гарно впливає на Фантика! Познайомлю колись! От і зараз його жду. Побіжу, бо ще проґавлю!

Баба поспішила до дверей, ледь не наступивши на Чорнобілку. Еге ж, той добродій такий спритний: не заставши баби, умить побрикав з паличкою геть!

Нарешті пролунав найголовніший дзвінок.

— Софійко, я до тебе додзвонився! — Сашко на сьомому небі: давненько ж не вдавалось почутися з Софійкою по телефону! — Вітаю тебе з днем народження!

— Приходь на гуску з яблуками! Смакота!

Але Сашка тепер смакотою не візьмеш!

— Та… у вас людей, мабуть, повно… А я б хотів… наодинці!..

Ото ще!.. Тоді — на точці.

Вони крокували Сашковою, колись і Софійчиною, рідною вулицею. Довкола пахло, дзвеніло, сяяло, гуділо, щебетало, клекотало весною! Софійчина блакитна сумочка весело ясніла проти сонця. Ех, покрасуватись би зараз перед Сашком ще й у лазурових черевичках!..

Сашко, повагавшись, почав:

— Я не знав, що тобі подарувати… Ті мої духи були невдалі… З комп’ютером поки що не вийшло… Писав-писав тут тобі одного листа… Теж не вийшло, порвав і викинув!.. Тож вирішив таке: вибирай, чого сама бажаєш! У межах п'ятдесяти гривень!

— Ого, ти багатієш! — засміялась, бо ж колись пропонував у межах гривні. Ці гроші далися хлопцеві значно важче, ніж, наприклад, Вадимові, але Кулаківський навряд чи поспішив би їх на когось тратити. Навіть на Роську півсотні пошкодував би, а Сашко… І додала жартома: — Чого я зараз бажаю, ніхто не здатен подарувати! Не шиє ж фірма твого шефа на замовлення лівих черевичків лазурової барви? Під мою сумочку.

— Ти кажеш, лівий? — Сашко аж спинився, вражений Софійчиною забаганкою. — Стривай, зараз щось принесу! Стій тут, не зникай нікуди!

І чкурнув до свого старенького дому. Аж закуріло. Ох, тільки не придумав би чогось такого, як ті парфуми!

Прибіг, захеканий, за якусь хвилину.

— Не знаю, чи лазуровий, але точно лівий!

Він розгорнув газету й дістав із неї… загубленого Софійчиного черевичка!

— Мій! — була така вражена, як щойно Сашко.

— Твій? А я й думав: якби їх пара, були б якраз на мою Софійку! Чого ти раніше не признавалась?

— Хіба ж я знала, що він у тебе? — Оте «мою Софійку» приємно черкнуло по серцю. — Але де ти його знайшов?!

— Нічого цікавого! Стовбичив тоді в день карнавалу під вашою школою. Сподівався, може, хоч у вікно побачу Софійку-русалоньку.

Леле, в Сашковій же школі свята не було! За своїми сукнями-черевичками забула, що якійсь людині, може, сумно й самотньо!

— Бродив туди-сюди, аж бачу: згори, з розчиненого вікна, щось хтось пожбурив.

Росавка, звісно.

— Воно — бух! — у незасунутий люк. Зазирнув знічев'я. Черевичок! За кран зачепився, хоч міг би й на дно впасти!

Ич, не навмання кидала — у своє підводне царство цілилась!

— …Знічев'я дістав! Чекав, чекав, поки хтось по нього вийде… Тоді нащось поніс додому. Дівкам не показував: соромно признатися, що підбираю всячину!

— Нічого собі всячина!

— Але, видно, душею відчув, що це неспроста!

— Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна! — Розчулена Софійка повагалась, а тоді поривчасто і трохи незграбно цьомнула хлопця в запалу щоку. — З мене торт! Гуска з яблуками і салат з оливками й кукурудзою! Чого б ти найбільше хотів?

— Те, чого найбільше хотів, ти вже мені подарувала. — Сашко зашарівся по самі вуха.

— Так? І що ж саме? — нащось почервоніла й собі.

— На зайві питання не відповідаю.

— Але якщо тільки на це?

— З вас торт, імениннице! — ухильно відповів хлопець.

Теж усміхалась і ніжно тисла до серця тепер удвічі дорожчу взувачку.

— Чого ж тоді не відніс черевичка нагору, в школу? — вже підходили до Софійчиного будинку.

— Спершу збирався. Але, по-перше, не наважився, а по-друге, може,