Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

І все довкола пропахло ароматом вологої землі. Пахне, мов у лісі.

І таке ж безлюддя в цю вранішню годину.

Крім кількох десятків тих, хто летів у літаку — в залі нікого.

Купчаться біля транспортера, вихоплюють валізи, а з валіз — куртки, вітровки, кофти: тут прохолодно.

Північна Шотландія не часто тішить теплом.

У неї була лише маленька ручна валізка і та — напівпорожня.

Йдучи лункими коридорами аеропорту, вона купила в першій-ліпшій ятці «д’юті фрі» зелену куртку, закуталася в неї. Але це не допомогло вгамувати тремтіння. Коли воно припиниться — самому Богові відомо, може, відтепер і ніколи.

Головне — не думати.

Всі думки лишилися в повітрі, заплуталися, перетекли одна в одну, мов хмари, набули інших форм — і тепер відлітають у безвість.

Такий собі повітряний кавалок болю.

Джош врятований від ганьби. Як він переживе її зникнення, навіть думати не хочеться…

Щасливе подружжя на червоній доріжці. Добре, що не порушила плин цього десятиріччя. Знайшла в собі сили…

Збишек Залеські з його злочинними перспективами…

Мелані?

Дивно!

Як тоді, колись давно, так і тепер на її шляху — бабця.

Та, в будинку на горі, Ганна Тарасівна, з долонями, посіченими чорними паралелями і меридіанами, скоцюрблена, мов запитальний знак: «Звідки ти звалилася на мою голову?..», ця — місіс Мелані Страйзен, каліфорнійська мільйонерка.

Тій було років вісімдесят. Цій не менше.

Але чи дожила Тарасівна до дев’яноста? Де вона зараз, що з нею тепер. Чи є кому води подати?

Згадалося, немов це було учора: «Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на протилежному кінці світу…».

Далеко ж доведеться повертатися.

Але час іще є.

І днів попереду — ох, як багато.

І краєвиди за вікном таксі, що везе до Тейну — такі схожі на ті, інші, бачені останнім часом лише в снах.

Широкі зелені полонини з ріпаковими ланами, що тягнуться за горизонт. Вівці — кудлаті, товсті, великі і малі, череди опасистих білих корів.

Тільки будинки відрізняються.

Всі вони з чорного каменю, схожі на середньовічні. Довкола них немає дерев — лише газони, мов зелені килими. Швидше за все то і є трав’яні килими, котрі міняють раз на місяць. Ніхто не косить, не нищить бур’яни, не саджає в городі картоплю. Та й городів немає. Перед будинками заасфальтовані майданчики.

Дві години їзди — а скрізь одне й те саме: передмістя з чорними будинками під готичними дахами.

Зелені полонини, сині озера.

Одне з них, легендарне, де живе невідоме страховисько — Лox-Hecc.

Переїхали міст.

— Півгодини — і ми в Тейні, — сказав водій. — Вам куди саме?

Вона стрепенулася, зазирнула в папірець, назвала адресу.

За півгодини авто в’їхало до розкиданого по полонинах фермерського містечка, вона намагалася вгадати, де зупиниться. Але проїхали майже все містечко.

Зупинилися на околиці. «Приїхали!».

Вона розплатилася і вийшла.

Авто від’їхало.

Вона лишилася сама на стежці, встеленій дрібним білим гравієм, обабіч якої зеленів такий самий рівненький трав’яний килим, як і скрізь. Стежка вела до двоповерхової будівлі з чорного каменю. Перед будівлею стояло кілька недобудованих, але досить мальовничих службових приміщень — гараж, стайня.

Повітря було стерильне і прозоре, просіяне крізь легені гір і соснових лісів.

Довкола — жодної живої душі. І така стерильна тиша, що у неї позакладало вуха.

За будівлею стелилося поле з високою, вочевидь, вже не штучною травою — тягнулося аж до гір, що височіли далеко і здавалися синіми.

В її кишені лежала брошурка, котру взяла в Абердині на розкладці.

…Тейн — королівська фортеця, заснована в часи давніх піктів. Нині — територія графства Россшир, батьківщина будинку Гленморанджі — найбільшого виробника солодового віскі.

Того самого, один «дрем» якого треба пити в п’ять «підходів».

Тепер вона знає про це напевне…

Вікна будинку не виказували жодної людської присутності. Поруч не спостерігалося ані кав’ярні, ані магазину — і взагалі будь-якого іншого подвір’я, куди можна було б постукати і попроситись на нічліг.

Вона уявляла Північну Шотландію саме такою: прозорою і прохолодною, як кришталь, опущений у води синього озера.

І такою ж безлюдною, як Місяць.

Вона тихо пішла в напрямку кам’яної будівлі. Гравій шурхотів під її ногами, і той шурхіт в бездонній тиші скидався на каменепад.

Певно, зачувши його, двері будинку прочинили. Потім розчахнули, і до неї покотився маленький лисий чоловічок в чорному святковому костюмі.

— Місіс Енжі Маклейн? — приязно вимовив чоловічок, простягаючи їй одразу обидві руки. — Де ваші речі? Я — Шон. Мелані просила аби я підготував будинок. Ми з дружиною чекали на вас.

Вона зітхнула з полегшенням.

За прочиненими дверима побачила м’яке медове світло.

Отже будинок був живий. Будинок чекав на неї, як і обіцяла Мелі.

Вона потисла Шону руку і віддала валізку, розмірові якої він здивувався: «Це — все?».

І повів її досередини.

…Якщо є на землі спокій — той золотий сон, в якому можна перебувати в повній гармонії з собою — він знаходиться за дверима суворих кам’яних будівель (які і хатою не назвати!) Північної Шотландії.

У картатих вовняних пледах, у зворушливих порцелянових карафах і білосніжних тазиках для вмивання, що стоять на підвіконнях, в свічках, що блимають привітно у звивинах дерев’яних сходів і картинах із краєвидами гір, замків і озер. У живому вогнищі в камінах і щільних шторах з гобеленовими малюнками. У білих сходах, що ведуть нагору, до кімнати, яку мусиш полюбити, адже тобі доведеться пробути тут багато днів і ночей.

Вона йшла туди, куди вів її той, хто назвався Шоном, відчуваючи тепло і дивуючись, як зовнішній вигляд цього помешкання відрізняється від внутрішнього.

— Ми з дружиною намагаємось підтримувати тут лад упродовж багатьох років, — сказав Шон. — Пітер був моїм старшим другом і вчителем, а Мел… О, то довга історія. Я не бачив її тридцять років. Був радий, коли вона потелефонувала.

Він довів її до білих дверей.

— Сподіваюсь, вам тут сподобається. Якщо ні — будь-яка інша кімната у вашому розпорядженні. За годину — вечеря.

Вона подякувала і увійшла.

Довго стояла на порозі, мов заклякла.

Придивлялась, принюхувалась, мов кішка.

Простора кімната з широким двомісним ліжком під балдахіном, мов у принцеси.

Трельяж з м’яким пуфом, три вікна, щільно зашторених бордовими шторами. Столик з цукерками, фруктами і пляшкою вина. Вбиральня з білою ванною на гнутих ніжках. Біла шафа.

Вона сіла на край ліжка, склала руки на колінах і просиділа нерухомо хвилин десять, як сидять