Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

Однак продовжувала йти за паном Фийсою, бо той у цю мить, здавалося, без особливої натуги легко би був поволік за собою не те що жінку, а поїздище-товарняк.

— Анцько моя дорога, Анцько, — шепотів напівбожевільно Фийса. — Подьте скорше, так будемо ся любити, що постіль буде під нами горіти, а з комина дим валити!

У цей час я завершив вивчення статевого і нестатевого розмноження рослин. Тукаючи себе по мудрій голові олівцем, поміркував, поморщив чолом і вирішив, що для повного щастя, для остаточного засвоєння знань мені конче потрібна консультація. Є ще певні пустоти в моїх пізнаннях статевої і нестатевої еволюції. Хоча…

Ну що ж я брешу? Матеріал я засвоїв прекрасно! Мені просто треба було навідатись до пана вчителя, поговорити з ним по темі, продемонструвавши свою блискучу обізнаність зі статевої і нестатевої любові рослин. А вже пан Фийса, приголомшений моєю ерудицією, достеменно побіжить до діда з бабою і почне хвалити, який у них геніально розумний онук. Тут Соломон із Фіскарошкою заметушаться довкола мене, почнуть щасливо плескати руками і лізти з обіймами. Але я буду несхитний і твердо випалю:

— Ну гоп! Я з вами до Будапешта на свинський базар не ходив, горобків у Празі не лічив! Я вам не кум, не сват, не брат, і од мене руки назад! От маєте мукачівського копильця-внука, з ним і возіться!

Із цими думками я і вирулив до пана Фийси. Хоч Фіскарошка, завбачивши, куди прямую, навздогін попередила: «Не лізь туди, бо фрасоватий пан Фийса потяг до себе Анцю». Але я прямував твердо, був непохитним, як князь Ігор перед походом на половців. І мене так само не зупинило б навіть страшне затемнення сонця.

Постукав раз у двері. Вдруге. Мовчання.

— Пане Фийсо, сесе я! — дав про себе знати.

У хаті щось грюкнуло. І це мене вельми порадувало — пан учитель таки дома!

Далі знову мовчання. Я притулив вухо до дверей. Тиша. Пан учитель, певне, не чують. І тут я од чистої душі почав дубасити у двері кулаками:

— Пане Фийсо, сесе я — Митро!

Я грюкав у двері вперто і войовниче, як легендарний грек Ахілл у ворота Трої.

А тим часом у хаті пана Фийси події розгорталися так. Коли я постукав уперше — культурно, обережно — й повідомив, що до господи проситься не якийсь там розбійник з великої дороги, а я — Митро, пані Гатьошка саме розстеляла ліжко, а пан Фийса гарячково скидали із себе штани. Пан Фийса, тяжко дихаючи, весь час понукував свою Афродіту, і та за якусь мить уже постала в одежі нашої прамамки Єви. Відтак гепнулася горілиць на ліжко, демонструючи бідному вчителю всі свої тілесні багатства, щедроти і принади. Перегрітий пан Фийса стрімко стрибонув на ліжко і втопився в обіймах Гатьошки. І в цю мить я почав грюкати у двері кулаками, вимагаючи пана Фийсу на наукову дуель по статевому й нестатевому розмноженню.

Чи своїм грюканням я налякав дорогого вчителя, чи криком й нагадуванням про себе завдав сараці душевної травми, але пан Фийса раптом, немов куріпка в житі, затихли в обіймах пані Гатьошки. Ще якусь мить помовчали і з якимись приреченістю і відчаєм простогнали: «Ізиді, сатана, од хижі моєї! Я тебе точно вб’ю!».

— Штось сталося, пане Фийсо? — з турботою запитала пані Гатьошка, дивлячись у враз згаслі очі коханого.

Пан Фийса, ледь не плачучи, скрутно похитав головою, піднявся і гіркотно подивився долі собою. Бідне женило якось наче схлипнуло, відтак, немов учень-двієчник, схилило голову набік і винуватим поглядом втупилося в землю. Із бронебійного снаряда воно вмить зробилося непотрібною ганчіркою.

— Но што, вже’сьмо ся полюбили — аж дим із гузиць валить, — простогнав із душевним надривом пан Фийса і скреготнув зубами.

Я ж ще кілька разів вгамселив п’ястуком по дверях. І тоді зрозумів, якби мені в цю хвилину поєдналися впертість і настійність слов’янського князя Ігоря, сила і войовничість грецького воїна Ахілла — все’дно я цю курвацьку Трою не проб’ю ані кулаками, ані головою. Тому, взявши під пахву ботаніку, спустився із східців і, дивлячись на вікна вчителевої хати, пішов догризати ту книжку.

І слухайте, що було далі!

Наступного дня я першим прибіг до школи і почав хвалитися панові Фийсі, як дуже красно вивчив тему про статеве і нестатеве розмноження. Він так подивився на мене, ніби побачив вбивцю власної дитини. А далі як розкричався. І знаєте, що він мені побажав? Таке паскудне — я ледь не онімів й оглух… Висловлюючись культурно, пан Фийса послав мене… Він послав мене, щоб я впродовж усього свого життя тільки те й робив, що власним женилом запліднював колючі кущі й дерева, трави та іншу флору нашої рідної й неосяжної планети.

Ну, а далі пан Фийса місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І, нарешті, таки знайшли.

У ті часи для учнів продавали дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці в напливі гарячих почуттів до мене висловити знамените: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо вже виздихали із голоду!»

Уранці я якось забув у зошиті з ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало в розгніване око пана Фийси.

— Де твоє поле, либухурю килавий? — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле? Ану ж покажи, де твоє поле?

— Як де моє поле? Моє поле большевицькі зарази в колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».

«Задню мислю» вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка й увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.

Наступного дня мене прямо з уроку викликали в директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.

— Передаш своїм повістку. Із нею мають явитися в мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у