Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці. Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться в мукачівську безпеку? Дорогого нянька, щоб не посадити за його похід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради аж у Рахівський район. Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло[74]. Після того як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за шкандаль із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.

Я на власні очі бачив, як щоранку, вийшовши з хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храмам, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.

…Наприкінці зими, аби пристарати якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І, як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, та невмолимо слідувала за ґаздинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка — біля кошарки з товаром.

На щастя, спродалися швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався йому пам’ятник. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Будучи скотиною політично й ідейно несвідомою, коза не мучила себе сумлінням і наклала купу кізяків прямо під постамент. А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.

— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер по-місцевому.

І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…

— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.

— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?

— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає в лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.

— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.

— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову обісрали.

— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!

— А што, моя коза проти миру? — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай, ци хоче моя коза війни?

До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде в такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.

— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

Почувши про буцигарню, Фіскарошка хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…

— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!

Аби всі миролюбиві птиці й антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку. Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.

— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.

— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — в темницю.

Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла з пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.

— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.

— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть. Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл, фабрик, заводів, больниць, кінотеатрів. Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку. На будівництво нашого світлого будущого — комунізму.

Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:

— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати

Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа. Одерев’янілою рукою він спершу взявся за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч. Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулася, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а в бік ріки Латориці, де хутко зникла у верболозах.

Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.

Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й племінником імператорської родини. За той подвиг молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, а й призначено йому пожиттєву імператорську пенсію. Отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія. Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали. Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного