Стівен Кінг - Чорний дім

Джонні Іркенхема, хлопчика, чиї частини тіла висіли в старому курнику. Діти, про яких Еббі чув у вечірніх новинах, — вигадки телебачення. Він не знав Емі чи Джонні особисто, тож те, що з ними сталося, сприймав, як побачене у фільмі чи по телевізору. Тай — це інше. Тай щойно був тут. Він розмовляв із Еббі, Еббі розмовляв із ним. У розумінні Еббі це ототожнюється з безсмертям. Якщо Рибак зміг схопити Тая, то він з таким же успіхом міг би схопити будь-яку іншу дитину. І його в тому ж числі. Тож він, як і Дейл, і Фред, не міг у це повірити. Найпотаємніша основна його часточка, його серце, вірить у те, що життя прекрасне, відмовляється вірити в Рибака й усі його вчинки.

Тіджей запитує:

— Еббі, ти думаєш…

— Нє-є, — каже Еббі, — він повернеться, поїхали в парк. Пошукаємо бляшанки та пляшки пізніше.

Фред Маршалл залишив свій піджак і краватку в кабінеті, закотив рукави і допомагає Роду Тісбері розпаковувати новий мотоблок — це нова неперевершена серія випуску «Хілер».

— Я чекав на таку технічну новинку зо двадцять років, а може, й більше, — каже Род. — Він вправно встромляє широкий кінець ломика між кришкою великого ящика і однією з дерев’яних стінок, яка з гуркотом падає на бетонну підлогу приміщення для технічного обслуговування. Род — це головний механік у «Ґольці». У технічному обслуговуванні він ас. — Вона стане в пригоді малим фермерам, а також міським садівникам. Якщо ти не зможеш продати з дюжину таких до осені, то тебе не треба на цій роботі.

— Я продам двадцять до кінця серпня, — каже Фред із досконалою впевненістю.

Усі його турботи тимчасово стерла ця маленька зелена машина, що може набагато більше, ніж просто переривати землю; у комплекті йде багато різних насадок, які чіпляються та знімаються так само легко, як підкладка до осінньої куртки. Він хоче її завести, послухати мотор. Двоциліндровий мотор має досить привабливий вигляд.

— Фреде?

Він дратівливо повертається. Це Іна Ґейтскіл, секретарка Теда Ґольца і адміністратор автосалону.

— Що?

— До тебе дзвінок на першій лінії. — Вона показує на підлогу, на якій бряжчить різне обладнання і шумно дзижчить пневматична викрутка, якою саме викручують болти на старому тракторі «Кейс», а тоді на телефон, на якому блимають кілька вогників.

— Іно, ти не могла б попросити, щоб залишили повідомлення? Я саме збирався допомогти Роду зарядити акумулятор цього маленького звіра, а тоді…

— Думаю, тобі краще відповісти. Жінка на ім’я Енід Первіс — твоя сусідка?

На мить Фред стоїть збентежено, а тоді йому в пригоді стає професійна пам’ять, яка мимовільно накопичує імена. Дружина Діка. На розі Робін Гуд і Мейд Меріан. Він якраз бачив Діка сьогодні вранці. Вони ще вітались один із одним. Та він бачить широко розплющені очі та стулені губи Іни, які завжди щиро усміхнені. Вона виглядає занепокоєною.

— Що сталося? — запитує Дейл, — Іно, що таке?

— Я не знаю. — А тоді неохоче веде далі: — Щось із твоєю дружиною.

— Краще візьми слухавку, старий, — каже Род, але Фред уже перетнув замащену мастилом бетонну підлогу і миттю опинився біля телефону.

Він приїхав додому через десять хвилин після того, як залишив «Ґольц», зірвавшись із місця, як той підліток, залишаючи сліди на асфальті службової автостоянки. Найгіршим було те, що Енід Первіс намагалася говорити з ним спокійно й обережно, а також старалася, щоб її голос не звучав наляканим.

Вона розповідала, що гуляла з Потсі, проходила повз будинок Маршаллів, коли почула крик Джуді. Не один раз, а двічі. Звичайно ж, Енід зробила те, що зробила б кожна добра сусідка: дякувати Богу, вона підійшла до дверей і погукала крізь щілину для листів. Якби не було відповіді, говорила вона Фреду, то їй довелося б викликати поліцію. Вона б навіть не йшла додому, а викликала б від Плоцких, із будинку навпроти. Але…

— Все гаразд, — відгукнулась Джуді та розсміялась. Сміх був пронизливим, а тоді вона, хихочучи, зітхнула. Цей сміх насторожив Енід навіть більше, ніж крик. — Це все був просто сон. Навіть Тай — це просто сон.

— Дорогенька, ти не порізалась? — запитала Енід крізь щілину для листів. — Ти не впала?

— Не було ніякої верші, — відповіла Джуді, можливо, вона і сказала якесь інше слово, але Енід здалося, що вона сказала саме «верша». — Це теж мені наснилося. — Тоді Енід неохоче сказала Фреду, що Джуді Маршалл почала плакати.

Іноді той плач переходив навіть у схоже на собаче скавучання. Було тривожно чути таке зі щілини для листів. Енід погукала ще раз і запитала, чи можна зайти, щоб переконатись, що вона не поранилася.

— Іди геть! — відповіла Джуді. Крізь плач вона знову засміялась злим, божевільним сміхом. — Ти теж сон. Увесь цей світ — це сон.

Тоді почувся звук розбитого скла, неначе вона кинула чашку з кавою чи склянку з водою на підлогу. Чи то жбурнула нею об стіну.

— Я не викликала поліції, оскільки вона сказала, що все гаразд, — розповіла Енід Фреду (Фред стояв, притиснувши телефон до одного вуха, а друге затулив, намагаючись приглушити гудіння звуків механізмів, якими він зазвичай насолоджувався і які в цей момент, здавалося, проникали в його голову, неначе жовті павуки).

— У будь-якому разі, фізично все в порядку. Але, Фреде… думаю, тобі краще поїхати додому й подивитись.

Усі ті дивацтва, що відбувалися з Джуді останнім часом, виром промайнули в його голові. Так само, як і слова Пета Скарди. Психічний розлад… «Раптом захворів, мовляв, так і так, зазвичай мають проявлятися хоча б якісь симптоми».

Але ж він помічав симптоми, чи не так?

Бачив їх, і нічого не зробив.

Фред паркує авто, чутливий «Форд Експлорер», посеред дороги і поспішає сходами, водночас гукаючи дружину на ім’я. Ніхто не відповідає. Навіть коли він заходить у вхідні двері (відчиняючи, він штовхає їх із такою силою, що рамка, що обрамляє щілину для листів, надзвичайно гучно брязкає), ніхто не відповідає. Завдяки кондиціонеру, повітря всередині будинку доволі прохолодне. Легкий холодок пробіг по його шкірі, і він відчуває, що пітніє.

— Джуді? Джуді?

Досі немає відповіді. Він поспішає через зал до кухні, у якій найчастіше знаходить її, коли повертається додому посеред дня.

Кухню наповнює сонячне проміння, проте вона порожня. Стіл і