Стівен Кінг - Чорний дім

Хоча з виду Еббі й не скажеш, що він слухає історію Тіджея про залишений велосипед і кросівку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчі ж Ронні, навпаки, — явно означене занепокоєння.

— Еббі, що ми робитимемо? — запитує Тіджей після розповіді.

Нарешті його дихання нормалізовується після того, як йому довелося швидко крутити педалі, їдучи вгору.

— Що означає «що ми маємо робити»? — питає Еббі. — Те, що й завжди робимо, — проїдемо вниз вулицею, пошукаємо пляшки, щоб здати, поїдемо до парку і гратимемо в картки «Меджик».

— Але… але, що як…

— Заткнися, — каже Еббі.

Він знає, що хоче сказати Тіджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе біду, тож він намагається ніколи цього не робити. Він вважає, що згадування імені виродка-вбивці — вдвічі поганіша прикмета. Але цей ідіот Ронні Мецгер усе одно балакає далі… хоча й не зовсім виразно.

— Але, Еббі, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав…

— Стули пельку! — каже Еббі, замахуючись кулаком, ніби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе каші в рот набрав.

У цей момент продавець-індус вискакує з магазину «7-11», як клоун із табатирки.

— Мені не потрібні тут ваші чвари! — кричить він. — Або ви йдете розбиратись десь в інше місце, або я викликаю поліцію!

Еббі починає повільно крутити педалі, рухаючись у протилежному напрямку від Квін-стрит; голосно дихаючи, він бурмоче ще кілька образливих слів на адресу індуса (їх він теж чув від батька), а інші два хлопці їдуть слідом за ним.

Від’їхавши трохи далі від «7-11», Еббі зупиняється й дивиться на своїх друзів із гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед.

— Він сам поїхав від нас півгодини тому, — каже Еббі.

— Га?

— Хто? Що?

— Тай Маршалл, якщо хтось запитає, сам поїхав від нас півгодини тому. Коли ми були… ум… — Еббі починає згадувати, і це йому вдається надто важко, оскільки в нього немає практики. Зазвичай Еббі Векслер ніколи нічого не пригадує, йому цікаво, лише те, що він бачить.

— Коли ми крізь вікно розглядали полиці магазину «Асортимент»? — несміливо питає Тіджей, оскільки боїться, що може отримати за це лютий індіанський опік від Еббі.

Якусь мить Еббі дивиться на нього тупо, а тоді починає посміхатись. Тіджей розслабляється. Ронні Мецгер і далі тільки збентежено спостерігає. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах — Ронні на висоті, але в решті випадків, він цілковитий нуль.

— Саме так, — каже Еббі. — так. Ми дивились у вікно «Шмітта», коли повз нас проїхав пікап, з якого до біса гучно лунав чортовий панк. Тоді Тай сказав, що йому треба кудись відлучитися.

— Куди саме? — запитує Тіджей.

Еббі не дуже кмітливий, проте йому притаманна так звана легка підступність. Він інстинктивно знає, що найкраща історія — це коротка історія. Чим менше розповідаєш, тим менше шансів, що хтось тебе може збити з пантелику через невідповідність фактів.

— Він нам цього не сказав, — каже Еббі. — Лише сказав, що треба відлучитися.

— Він нікуди не збирався їхати, — каже Ронні. — Він просто залишився позаду, бо він… — Зробивши паузу, Ронні старанно вимовляє слово, і цього разу в нього добре виходить: — Недоумок.

— А ти випадково не задумувався, — каже Еббі. — А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через те, що він не зміг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через нас?

— Ей, — каже Ронні — ти ж не думаєш, що Тая схопив Ликаб — Рибак?

— Я не знаю, і мені однаково, — каже Еббі. — Але я не проти, щоб він зник. Він починав мене дратувати.

— Ох. — Ронні вдається виявити байдужість і зацікавленість одночасно.

— Який же він бовдур, — бурмоче Еббі.

Якщо не вірите, то подумайте самі, як він, такий здоровань, дозволяє, щоб Еббі робив йому індіанські опіки. Колись, імовірно, настане той день, коли Ронні зрозуміє, що не зобов’язаний більше миритися з цим, і, можливо, тоді він зажене Еббі в землю, як кілочок для намету, але Еббі про це не думає. Ще гірше: він не вміє думати про майбутнє — лише про минуле.

— Ронні, — каже Еббі.

— Що?

— Де ми були, коли Тайлер поїхав?

— М-м… біля «Асортименту Шмітта».

— А куди він поїхав?

— Він не сказав.

Еббі бачить, що для Ронні це вже стало правдою, тож він заспокоюється, а тоді повертається до Тіджея:

— Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді поїхали.

Вони сідають на велосипеди та крутять педалі. Їдучи вздовж алеї, що засаджена деревами, недомук їде попереду Еббі й Тіджея, і Еббі не проти. Він іще ближче наближається до Тіджея і каже:

— Більше ти нічого не бачив, коли повертався? Нікого? Ніякого типа?

Тіджей трясе головою:

— Лише кросівку і велосипед. — Він робить паузу і напружується, щоб пригадати. — Ще там були розкидані листочки живоплоту. А також там, здається, була пір’їна, схожа на воронячу.

Еббі пропускає це повз вуха. Він лише хоче з’ясувати, чи справді Рибак був десь настільки близько від нього, що зміг схопити одного з його приятелів. У його голові з’являється кровожерлива думка, яка йому подобається: уявлення, як якась примара, монстр без обличчя вбиває страшенно надокучливого Тая Маршалла і з’їдає його на обід. Водночас десь усередині прокидається дитячий страх, він боїться бабая (страх, який ще дасть про себе знати сьогодні вночі, коли Еббі лежатиме в ліжку й не зможе заснути, дивитиметься на тіні, і йому здаватиметься, що вони набувають форми і дедалі ближче і ближче оточують його). Також прокинулося в душі і щось не по літах доросле, що інстинктивно підказувало йому вжити термінових заходів, щоб не потрапити на очі установам, котрі неодмінно розслідуватимуть зникнення Тайлера, справу, яку батько Еббі назвав би «лажовою».

Проте Еббі Векслер, як і Дейл Ґілбертсон, і Фред, батько Тая, до останнього не йме віри. Він просто не може повірити, що з Таєм трапилось щось фатальне. Йому не віриться навіть після того, як він згадує про Емі Сент-Пір і