Ольга Токарчук - Бігуни

і для кожного розтину наймає професійного рисувальника. Його метод роботи — старанні нотатки, такі детальні, що коли він їх перечитує, все постає в нього перед очима. Що ж, можна й так. Писати.

Крім того, у своїй роботі він намагається точно дотримуватися поради пана Спінози, чиє вчення тут мало великий успіх, доки його не заборонили: дивитися на людей як на лінії, площини та об’єми.

Історія Філіпа Фергюйєна, написана його учнем і повірником Вілемом ван Горсеном

Мій вчитель і метр народився 1648 року у Фландрії. Будинок його батьків був з вигляду такий самий, як інші фламандські будинки. Він був дерев’яний і накритий очеретом, підрізаним так само рівненько, як гривка молодого Філіпа. Підлоги цілком недавно були вимощені глиняною цеглою, і тепер члени родини оголошували один одному про свій прихід стукотом дерев’яних черевиків-кломпенів. Неділями, замінивши кломпени на шкіряне взуття, Фергюйєни втрьох довгою, обсадженою тополями дорогою йшли до церкви у Веребруку. Там займали свої місця і чекали пастора. Струджені руки вдячно торкалися молитовника; тоненькі сторінки й дрібні літери здавалися тривкішими, ніж скороминуще людське життя. Пастор із Веребрука завжди починав проповідь словами «Vanitas Vanitatum». Могло видатися, що то таке привітання, і малий Філіп справді так це розумів.

Філіп був спокійним, сумирним хлопцем. Допомагав батькові в господарстві, але небавом стало зрозуміло, що він не піде його слідами. Не буде щоранку зціджувати молоко і змішувати його з порошком із телячих шлунків, щоби згодом зробити з нього великі голови сиру; не буде грабати сіно й складати його в однакові копички. Не буде ранньою весною стежити, чи в борознах зораної землі не збирається вода. Пастор із Веребрука переконав батьків, що Філіпові здібності змарнуються, якщо після церковної школи він не продовжить своєї освіти. Отак чотирнадцятилітній хлопець почав свою науку в ліцеї Святої Трійці, де виявив талант до малювання.

Якщо мають рацію ті, що кажуть, буцімто одні люди бачать лише малі речі, а інші — лише великі, то Фергюйєн, без сумніву, належав до перших. Мені видається навіть, що його тіло завжди найкраще почувалося в цій особливій позі — схилене над столом, з ногами, опертими на дерев’яну перекладину, з вигнутим дугою хребтом і пальцями, що стискають перо. І це перо цілком байдуже до якихось далеких цілей, його мета — ось тут, близько, у королівстві деталей, у космосі подробиць, точок і ліній, які вкладаються у форми. Аква-форте й мецо-тинто — карбування в металі крихітних слідів і познак, дряпання його гладенької байдужої поверхні, наче креслення на ній зморщок, малюнка мудрості. Якось він сказав мені, що відбиток, аверс, завжди його дивував. І підтверджував своє переконання, що ліве й праве — це різні виміри, чиє існування лише доводить, яким підозрілим є те, що ми наївно вважаємо реальністю.

Попри усі свої успіхи у рисуванні, гравіюванні, витравлюванні, фарбуванні й друкуванні, у віці двадцяти з лишком років Фергюйєн вирушив до Лейдена, щоби вивчати богослов’я і, за прикладом свого вчителя, пастора з Веребрука, стати священиком.

Але ще раніше — про це він розповів мені якось, коли зайшла мова про той досконалий мікроскоп, що стояв у нього на столі, — цей пастор подеколи брав його з собою в короткі поїздки, кілька миль розбитими дорогами, до одного шліфувальника лінз, зухвалого єврея, котрого начебто зреклися свої. Той чоловік винаймав кімнати в кам’яному будинку і здавався таким особливим, що кожна поїздка ставала для Фергюйєна подією — хоч він був іще замолодий, щоби брати участь у бесідах, з яких, зрештою, мало що розумів. Одягався той шліфувальник, за його словами, екзотично й трохи чудернацько. Носив довге вбрання, а з голови ніколи не знімав високої цупкої шапки. Був схожий на щоглу, на вертикальну стрілку, — оповідав Філіп і докидав жартома, що коли б того дивака поставити серед поля, він міг би слугувати людям за сонячний годинник. У нього збиралися різні люди — купці, студенти й професори, які сідали за дерев’яний стіл під гіллястою вербою і провадили безкінечні дискусії. Час від часу господар чи хтось із запрошених виголошував лекцію лише задля того, щоби дискусія поточилася з новою силою. Філіп запам’ятав, що господар говорив так, ніби читав із книги: плавно, не затинаючись. Будував довгі речення, сенс яких хлопцеві миттю вислизав, але промовець панував над ним бездоганно. Пастор із Філіпом завжди приносили щось поїсти. Господар частував їх вином, щедро розбавленим водою. Ось і все, що він запам’ятав із тих зустрічей. Спіноза назавше залишився для нього авторитетом, якого він завзято читав і з яким завзято полемізував. Хтозна, може, саме ті зустрічі з упорядкованим, раціональним розумом, із силою думки та потребою розуміння підштовхнули молодого Філіпа податися на богословські студії до Лейдена.

Я певен, що ми не вміємо читати долю, яку нам різьбить на зворотному боці життя Божий різець. Ми бачимо її лише тоді, коли вона прибирає зрозумілого людям вигляду — чорним по білому. Бог пише лівою рукою й дзеркальним письмом.

1676 року, на другому році студій, Філіп, піднімаючись одного травневого вечора нагору до своєї кімнатки, яку винаймав у однієї вдови, зачепився за цвях і роздер собі штани. Наступного дня виявив, що він до того ж злегка поранив литку. На шкірі лишився червоний слід, накреслений гостряком цвяха, — кількасантиметрова подряпина, оздоблена дрібними краплинками крові; необережний рух Гравера на вразливому людському тілі. Через кілька днів почалася гарячка.

Коли вдова нарешті покликала лікаря, виявилося, що до ранки потрапила інфекція, її краєчки були запалені й опухлі. Лікар прописав компреси і бульйон для зміцнення організму, але вже наступного вечора стало зрозуміло, що процес незворотний і ногу доведеться відрізати під самим коліном.

— Не буває тижня, щоб я комусь чогось не ампутував. У тебе є ще друга нога, — потішав його лікар — мій дядько, а його майбутній приятель Дірк Керкринк, для якого Філіп зовсім недавно виготовив кілька анатомічних гравюр. — Зробимо тобі дерев’яний протез, і все буде, як раніше, хіба що трохи гучніше ходитимеш.

Керкринк був учнем Фредерика Рюйша, найкращого анатома в Нідерландах, а може, і в цілому світі, тож ампутація була виконана зразково й минула без ускладнень. Частину було майстерно відокремлено від цілого, кровоносні судини закрито й ретельно припалено металевим прутом. Але перш ніж почалась операція, пацієнт схопив лікаря за рукав і наполіг, щоби той зберіг ампутовану ногу; він завжди був дуже релігійним і, мабуть, буквально розумів слова про те, що всі ми