Ольга Токарчук - Бігуни

воскреснемо у власному тілі, що повстанемо з гробів у нашій фізичній оболонці, у віці Христа. Як зізнався мені Філіп, він тоді дуже побоювався, що його нога воскресне окремо, й хотів, щоби по смерті його поховали разом із нею, цілого. І якби його оперував якийсь звичайний медик, а не мій дядько, якби то був хтось із вулиці, звичайний цирульник, що вирізає бородавки й вириває зуби, він не виконав би, звісно, цього чудного прохання. Зазвичай відтята кінцівка, загорнута в полотно, мандрувала на цвинтар, де її з пошаною, але без жодних релігійних формальностей, закопували в землю, навіть не позначаючи ніяк того місця. Але мій дядько, поки пацієнт спав, задурманений спиртом, старанно взявся поратися над ногою. Насамперед за допомогою ін’єкцій спеціальної субстанції, склад якої його вчитель тримав у таємниці, усунув із кровоносних і лімфатичних судин усю зіпсовану кров та гангренні набряки. Очистивши кінцівку таким способом, він умістив її в скляну посудину, наповнену бальзамом із нантського бренді та чорного перцю, що мало надовго вберегти її від псування. Коли Філій очуняв від алкогольного наркозу, лікар показав йому занурену в бренді ногу — точнісінько так само, як породіллям після пологів показують немовлят.

Фергюйєн одужував поволі, живучи в мансарді невеликого будинку на одній з вуличок Лейдена, де винаймав у вдови кімнату. Вона його й виходжувала. Коли б не вона, хто зна, як усе б скінчилося. Адже пацієнта огорнула глибока меланхолія — чи то через постійні болі незагоєної рани, чи то через його нове становище. У віці двадцяти восьми років він став калікою, і його богословські студії втратили сенс — каліка не міг бути священиком. Філіп навіть не дозволив повідомити про все батькам — йому було соромно, що він так їх розчарував. Його відвідував Дірк та ще двоє його колег, котрих, здається, вели сюди не так страждання пацієнта, як та відрізана кінцівка, що стояла в узголів’ї його ліжка. Здавалося, що цей шмат людського тіла тепер живе власним життям — занурений в алкогольному розчині, під вічним наркозом, він бачить сни про біг, про мокру ранкову траву, про теплий пісок пляжу. Приходило ще кілька студентів-богословів, яким Філіп урешті-решт заявив, що кидає навчання.

Коли гості виходили, на порозі Філіпової кімнати з’являлася господиня, пані Флер, із якою я познайомився і яку вважаю ангелом. Філіп мешкав у неї ще кілька років, аж доки купив собі будинок у Райнсбурзі, де й оселився. Господиня приносила миску і бляшаний дзбан, повний теплої води. Хоча гарячка в пацієнта минула, та й кров перестала сочитись із рани, жінка щоразу дбайливо обмивала його ногу й допомагала під час умивання. Потім переодягала його у свіжу сорочку й чисті штани. Ліві холоші всіх його штанів вона вже позашивала, а все, чого торкалася її спритна рука, мало вигляд природний і солідний, немовби саме таким його створив Бог, немовби Філіп Ферпойєн народився без лівої ноги. Коли він мусив скористатися нічним горщиком, щоб справити потребу, спирався на міцне плече вдови — на початках це його трохи знічувало, але згодом стало таким самим природним, як усе, що було пов’язане з цією жінкою. Через кілька тижнів вона почала зводити його вниз, де він їв разом із нею та двома її дітьми за важким дерев’яним кухонним столом. Удова була висока і гарно збудована. Своє густе волосся, світле й кучеряве, як у багатьох фламандок, вона накривала полотняним чепчиком, але завжди якесь неслухняне пасмо вибивалося на спину або чоло. Підозрюю, що поночі, коли діти спали невинним сном, вона приходила до Філіпа так само, як тоді, коли приносила горщика, і лягала до його ліжка. І видається мені, що нема тут нічого кари гідного, бо ж люди мусять підтримувати одне одного завжди й в усьому.

Восени, коли рана цілком загоїлася, а на куксі лишився хіба що ледь помітний червонястий слід, Філіп Фергюйєн, постукуючи протезом по вибоїстому лейденському бруку, щоранку ходив на лекції до університетського медичного центру, де взявся вивчати анатомію.

Невдовзі він став одним із найбільш цінованих студентів, адже завдяки своєму талантові до рисування вмів перенести на папір те, що посполитому окові здавалося місивом тканин людського тіла: сухожиль, судин і нервів. Також Філіп узявся скопіювати славетний столітній анатомічний атлас Весаліуса і впорався з тим чудово. То був прекрасний вступ до його власної праці, яка згодом принесла йому славу. До багатьох своїх учнів, серед яких був і я, Філіп ставився по-батьківському — з любов’ю, але суворо. Під його наглядом ми проводили розтини, його уважне око й вміла рука вели нас закамарками цього найскладнішого з лабіринтів. Студенти цінували його рішучість і чудове знання справи. Спостерігали за швидкими рухами черкачика, як за дивом. Креслення ніколи не є простим копіюванням — щоби щось побачити, треба вміти дивитися, треба знати, що перед твоїми очима. Філіп ніколи не був особливо говірким, а тепер — із перспективи літ — мені здається, що був ще й якимось наче неприсутнім, заслуханим у себе. Поволі він читав дедалі менше лекцій, віддаючись самотній праці в майстерні. Я радо приносив йому звістки з міста, плітки й сенсації з університету, проте з тривогою помічав, що він дедалі більше одержимий однією темою. Його нога, розібрана на частини і вивчена щонайстаранніше, завжди стояла в скляній посудині в узголів’ї його ліжка або лежала, наче примара, розіп’ята на столі. Коли я усвідомив, що я — єдина особа, з якою спілкується Філіп, мені стало зрозуміло, що він перетнув якусь невидну межу, з-за якої нема вороття.

Раннього пообіддя наша барка причалила на Геренґрахті в Амстердамі, і ми просто з пристані рушили до мети. Був уже початок зими, тож канали не смерділи так немилосердно, як улітку, і було приємно йти в теплому молочно-білому тумані, який просто перед нами здіймався вгору, відкриваючи погідне небо. Ми звернули в одну з бічних вуличок єврейського кварталу і вирішили десь випити пива. Добре, що поснідали в Лейдені, бо всі корчми, які нам траплялися дорогою, були переповнені, і довелося б довго чекати обслуги.

На ринку серед торгових рядів стояв Будинок ваги, де зважували прибулі товари. В одній з веж будинку спритний Рюйш облаштував свій theatrum. Ми прийшли сюди трохи раніше, ніж було зазначено у квитку, і хоча глядачів іще не впускали досередини, перед дверима вже згромадилося кілька гуртиків охочих увійти. Я розглядав їх з цікавістю, адже вигляд і одежа багатьох із них свідчили, що слава професора