Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

справжній черяк на дупі для львівської поліції, правда ж? — мовив Вістович.

Самковський кивнув. В нього справді й без мертвого Ляшевського вистачало клопотів.

— Скажу вам, що тут більше відомого, аніж невідомого, — посміхнувся раптом комісар, — такий собі ключ до моєї загадки, який нарешті трапився. Треба тільки обережно й терпляче відмикати...

* * *

Вістовичу таки довелося зайти в Дирекцію поліції. Точніше, він сам запропонував Самковському податися на Академічну, з надією, що в колишньому кабінеті збереглися його власні документи. Проте, як з'ясувалось, надія була марною. Російські жандарми, котрі господарювали тут всього рік, шукали в архіві поліції справи москвофілів. Втім вирізнити потрібні папери, які були написані переважно німецькою, серед решти кримінальних справ, їм виявилось не під силу. Зрештою, росіяни вирішили просто розрубати цей гордіїв вузол і знищили ледь не увесь архів лемберзької поліції. Як не смішно, але чимало справ москвофілів таки залишились, а от робочі нотатки всіх львівських комісарів пропали в полум'ї.

— От паскудство, — вилаявся Вістович.

Самковський гірко посміхнувся.

— Зникло все, — сказав він, — каталоги з відбитками пальців, світлини, описи, вироки... Маємо тільки документи від 1916 року. Знаючи це, на Баторія ледь не кожен злочинець, який потрапив туди до війни, волає, що не винен, і вимагає перегляду своєї справи. Звісна річ, переглядати нічого.

— Свого часу я зібрав рисунки всіх слідів, які могла залишити людська нога на теренах імперії, — промовив Вістович, оглядаючи кабінет, в якому за цей час багато змінилось. Від розміщення меблів до шпалер на стінах.

— Таким чином, побачивши слід, мені неважко було відповісти, де купили взуття: в Галіції, Богемії чи десь, у Верхній Австрії, — додав він, — цього шкода найбільше.

Комісар закурив і неквапно підійшов до вікна. Краєвид звідти був до болю знайомий. Академічна тягнулася далі до широкої площі, на якій височів пам'ятник Фредрові, а звідти розходилася п'ятьма вулицями. За пам'ятником виднівся костел святого Миколая з порослими довкола нього могутніми липами. Тепер, посеред зими, вони стриміли чорно й непривітно, але під час літньої спеки попід ними завжди рясніли столики, де львів'яни відпочивали в затінку, попиваючи холодний лимонад з найближчих кнайп.

Посеред площі двірник у лискучих армійських чоботях згрібав дерев'яною лопатою якісь жалюгідні залишки снігу. Вістович подумав, що це, найпевніше, колишній солдат, який повернувся з війська і не знайшов іншої роботи. Втім звичка начищати чоботи в нього не зникла. Тим часом до кабінету зайшов черговий і про щось відрапортував Самковському. Комісар помітив, що цей також був в армійських чоботях, щоправда не в таких доглянутих.

— Де ви служили, добродію? — раптом запитав у нього Вістович.

— Я, мельдую покорнє... я... — запнувся той від несподіванки.

— Та відповідай, коли питають, — гримнув на нього Самковський.

— В десятому піхотному полку, пане... — тут він знову розгубився, не знаючи як звернутися до Вістовича.

— Але чоботи маєш трофейні? — перепитав той.

— Мельдую покорнє, зняв з московського офіціра, — з гордістю проказав той.

Вістович знову відійшов до вікна. Двірник на площі вже смалив цигарку, спершись на свою лопату. Через цю безсніжну зиму поспішати йому справді було нікуди.

Самковський відпустив чергового.

— Чим вас зацікавило його взуття? — запитав він, коли той вийшов за двері.

— Бачте, Самковський, я, звісна річ, не пам'ятаю всіх візерунків на підошвах імперських чобіт і черевиків, але знаю, що в нас робили взуття здебільшого на високих підборах, а слід у саду плаский... Ваш черговий, приміром, залишив би там точнісінько такий самий слід.

— Отже, вбивця мав нетутешнє взуття?

— Однозначно. Більш того, гадаю, він і сам нетутешній. І навіть родом не з імперії.

— З чого такий висновок? Адже ми маємо тільки слід.

— Не тільки. Ви уважно обстежили підвіконня, Самковський?

— Більш-менш.

— В тому то й річ, що «більш-менш». А слід було, як в давні часи, — ретельно, до болю в карку. Тоді б ви знайшли, приміром, те саме, що і я.

Самковський замовк. Вістович раптом почав говорити чи то насмішливо, чи то знервовано, і це йому не подобалось. Здавалось, насправді комісар хотів сказати: «Я тут лише декілька днів, а вже викрив перекупників морфію і от-от знайду вбивцю Ляшевського. Це ж більше, ніж ви б зробили за місяць. Чи не так?..»

Врешті, незручну мовчанку порушив сам Вістович:

— Коли вбивця перелазив через вікно, то зачепився кишенею за гачок для защіпки. Гачок був надщерблений і гострий, оскільки, як ви пригадуєте, самої защіпки там не було.

Самковський кивнув.

— На це я, звісно, звернув увагу.

— Так-от, кишеня, мабуть, дещо надірвалась, але найголовніше те, що з неї висипалось трохи махорки.

Комісар дістав з кишені складений конвертиком листок паперу і простягнув його Самковському. Той обережно його розгорнув.

— Таку я бачив тільки в полонених російських солдатів. Наші курять дещо кращий тютюн, — мовив Вістович.

— Отже, Ляшевського вбив росіянин? — запитав Самковський.

— Безперечно. До того ж росіянин, який раніше вже бував у нього вдома. Інакше, звідки він знав, що вікно зсередини не зачиняється? Ляшевський був знайомий зі своїм убивцею, — відповів комісар, — іще — з цього моменту ми робимо з вами одну справу... Як на мене, зовсім не випадковість те, що цей чоловік загинув сам, одразу після того, як повідомив про самогубство Гофмана... До речі, це брехня. Гофман живий.

Самковський, схоже, вже не дивувався нічому. Він тільки важко зітхнув і потер чоло.

— То що робимо далі, пане Вістовичу?

— Ще цієї ночі Гофман був у Львові. І навіть уночі телефонував до Відня, — промовив той. — Кому належить головний міський комутатор? Українцям чи полякам?

— Полякам, — відповів Самковський.

— Чудово, отже вам нескладно буде знайти львівський номер, з якого дзвонили сьогодні до Відня орієнтовно о другій ночі, а відтак і адресу будинку, в якому знаходиться телефонний апарат. Адже телефоністки сумлінно реєструють усі дзвінки, — сказав комісар.

— Звісно, — мовив той.

— Чудово, тоді побачимось за дві години, скажімо, в «Атлясі»[18] і пообідаємо. Думаю, на той час в нас обох будуть які-небудь новини.

Самковський погодився, і вони розійшлися. За дві години, як і було домовлено, чоловіки зустрілися у вказаному місці. Обидва виглядали задоволені, мов картярі, в яких на руках добрі карти, і вони не поспішали їх відкривати. Сівши за столик, чоловіки спочатку зробили замовлення, а