Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

й надію. Берег порожнів, та при цьому наповнювався новими, здоровими звуками. Сад знову пронизали струмені пташиного щебету, досі принишклого від велелюдності. Мій дід, похитуючись, зняв сорочку і кинув у поточину. Замкнув на потилиці руки і довго так стояв, вдивляючись у бордовий пруг на заході. Тоді, не обертаючись, мовив:

— А тепер — рецепція для тебе. Звари для нас спасівського узвару. Набери дикої груші, лісового яблука, чорносливу, ягід смородини й сизої ожини, додай по віхтику перстачу, васильків, підмаренника…

— Почекайте, я запишу, — перебив його я.

— Не треба записувати. Здайся на пам'ять. Що звариш — те питимеш. Час уже самому добирати плоди для живоття. Слова ж добираєш для свого зошита…

Що я міг на те сказати?! Дістав кіш і подався засвітла в сад. Коли узвар у котлі кинув перше кільце рожевої пінки, ніч покрила нашу гору духмяною тайною. Я спустив із ковбані «хвору воду» і загатив поточину для завтрашньої пошти. Тоді відкрив синій зошит і записав: «Живи, як дихаєш. Пиши, як дихаєш».

Дай часові час

Оля писала в листі, переданому через художника:

«Привіт там на полонинському Парнасі. Дякую, що дотримав обіцянки. Та ти вже так вірно не бий чолом — забув, що воно в тебе слабеньке?! Зате в діда яке! Скажи, що я цілую в подяці його мудре чоло. Від мого батька теж передай йому поклін. Дзвона, якого від добув із землі, відвезли в монастир і назвали Андрієм. Виявляється, дзвони, як і люди, теж повинні мати імена. Бо вони говорять… Цей має особливий голос, бо мідь давнього литва — рифейського. Так кажуть ченці… Що за диво фольклорні перли з синього зошита! Мені аж соромно, що я так легко добуваю практику. Єдине заспокоює, що це народний набуток. Тобто, він для всіх і для мене теж, бідолашної. Ще якби твій дід заспівав якусь давню пісню, обрядову чи вояцьку. Розвесели його якось для цього. А ще потрібна народна розповідь чи притча. Зовсім коротенька. Я помітила — багато говорити він не любить… Якщо все-таки розщедриться на одкровення, моя вербова гавань готова прийняти нового кораблика з твоїх рук.

Ну ось, яка я жебрачка-хижачка. Самій гидко.

На цьому завершую епістолу, бо треба годувати свою орду.

Миле життя тобі, милий! (Можеш це вважати теж фольклором).

Олюня-хитруня.

PS. Окрема подяка за косметичну пораду. Бачу, твоєму вчителеві відомі навіть секрети дівочої краси. Може, він знає і рецепт жіночого щастя?!»

Я перечитав листа ще раз, оглянув зворот аркуша, ніби за ніч там мали з'явитися нові рядки. Було прикро, як у дитинстві, коли безмилосердно мало ласощів. Та моя джерельна гавань чекала відправки нового корабля.

«Бідна моя студенточко! Розжалобила ти наші зачерствілі в гірських диках душі. Мусимо їх одволожувати холодним узваром із лісового овоча. А щоб утамувати твою фольклорну спрагу, в три мига беруся за перо. Отже — пісні, точніше — співанки. Вони, правда, досить сумні для такої веселоокої співачки, як ти.

Загриміли ключі вночі,

Понад море йдучи.

Заплакала дівка біла,

З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,

Під білов платинов,

Зайде ти 'ся плаканічка

З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,

З-під вінчання йдучи,

Зайде ти 'ся плаканічка

З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, біла дівко,

В перший понеділок,

Як 'ти здоймуть із головки

Зелененький вінок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У другий вівторок,

Як ти прийде у голову

Та думочок сорок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У третю середу,

Як 'тя буде газда бити

У личко спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,

У четвертий четвер —

Доле моя нещаслива,

Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,

У п'яту п'ятницю:

Не бдеш мочи усудити

Із корчми п'яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,

У шосту суботу:

Не бдеш мочи вирушити

П'яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,

У сему неділю —

Доле моя нещаслива,

Де я 'ся подію?

І друга співанка — вояцька.

Синя гора не орана,

Лиш кулями засіяна.

Летить куля за кулями,

Тече кровця поточками.

А в тій кровці вояк лежить,

Правов ручков шаблю держить.

Не стій, коню, надо мною,

Неси мамці жалість мою.

Та стань собі коло плота,

Та заіржи на ворота.

Уйде д'тобі стара баба —

Ото моя рідна мама.

Уйде д'тобі невістиця —

Ото моя посестриця.

Візьми, бабо, піску жменю

Та посій 'го по каменю.

Як той пісок житом зійде,

Тоді твій син з войни прийде.

Пісок житом не ізходить,

Нема сина, не приходить.

На співанки мені не треба його розворушувати. Він часто, захоплений роботою, наспівує щось. І каже, що наш залізний вік їсть іржа через те, що все менше співаємо. І не маємо свого об'єднуючого танцю. Майже всі народи мають, а ми не маємо. А це ознака розбрату і вихолодження крові.

Та перейдімо до другого жанру — приповісті. Так називається народна оповідь, притча (не плутати з приповісткою — приказкою, примовкою).

Зерно в полові

Спостиг людей неврожайний рік. І зима затяжна. Вигребли й поїли все зерно. А купити на посів ніде, та й грошей не товсто. Намлілися голодом — кінців не вивести. Прийшли огулом до замохнатілого від старості діда: «Дай раду, честивий чоловіче». Той каже: «Сійте полову!» Не до вибору: один посіяв, другий, третій. Зілляв дощик — зазеленіло поле. І люди звеселіли: який-не-який, а хліб. Ударили чолами перед дідом: «Спаси, Боже, за те, що наустив нас! Звідки ти знав про се?» — «Наука проста, — одвітовав той. — І в незнанні є знаття. І в полові є зерно».

Хліб з росою

Жили бідний і багатий сусіди. Мали кождий по синові. Панчук був замлілий і захлялий, через лінощі їда не йшла йому до рота. А бідняцький син аж пашів здоров'ям, дужий, хапкий до всього.

«Чим годуєш свого копила, що так файно впозірує?» — питає багач бідняка.

«Хлібом із росою».

«То, може, й мого тим підгодуєш, аби поправився? Я заплачу».

Встали скородень і пішли копати.