Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— То он воно як... — замислився я. — Тобто треба їх спочатку шукати. Скільки їх хоча б?

— Всього в будівлі дванадцять істот. Пошуки я беру на себе, — діловито забігав домовий. — Але ти маєш бути готовий діяти, коли я когось знайду. І почати можеш вже зараз.

— Де? — здивовано озирнувся я.

— Он у кутку ховається, — усміхнувся домовий. — Гадаєш, я дарма тобі про куток сказав?

Я придивився, і спочатку мені здалося, що там сиділа велика жаба. Але потім зрозумів, що помилився. Гидке жаб'яче тіло і голова, вкриті бородавками, з великим животом закінчувалися цілком людськими маленькими ручками і ніжками. На ніжках навіть були червоні штанці.
Жабоподібна істота вирячилася на мене, закрехтіла і потихеньку почала виходити з кутка.

— Ква! Чого вирячився? Зараз як дам тобі копняка! Ква! — нахабно заклекотіла істота.

— Поговори мені тут! — зареготав я і з огидою вхопив вкритого слизом і бородавками злидня, той сердито надувся, вирячив очі, натужився, а з його дупи з характерним звуком розпилилися смердючі зеленуваті гази.

— Фу! — я мало не кинув об стіну зменшеного до розміру кулака злидня, який лише задоволено заквакав. — Що за гидота?! Вони всі такі?

— Вони різні бувають, але по-своєму гидкі всі, — засміявся домовий. — Це — Хворька. Він, мабуть, найсильніший серед усіх злиднів, бо все ж може напряму впливати на стан людини. Він насилає дрібні хвороби, щоб людині було незручно працювати: лишай, діарею, головний біль, бородавки. Доволі серйозна сила, але рятує те, що він дуже ледачий і більшість часу сидить тихо у кутку. От тебе хотів діареєю нагородити. Та не вдалося, хе-хе. Витязя таким не взяти.

— Ти диви, яке паскудство, — з огидою подивився я на мале створіння, затиснуте в кулаку.

Хворька, почувши про витязя, розчаровано похнюпився і почав, без особливого ентузіазму, бурмотіти якусь лайку. Я озирнувся — як на зло, нічого підходящого, щоб посадити злидня, не було. Звісно, на столі лежала сумка, а під ліжком — торбина з золотом. Але мені треба було щось непотрібне, щоб закрити злидня і десь викинути.

Погляд впав на яскраво-червону шкарпетку з вишитими оленями, що висіла на стіні з Різдва. Насправді, раніше їх було дві. Оксана подарувала мені на Святого Миколая, але одна порвалася, а інша залишилася цілою. Шкода було викидати, олені були вишиті вручну, і шкарпетка виглядала напрочуд гарно. Тому я вирішив, що це буде непогана різдвяна прикраса, і вона висіла на стіні вже третій рік поспіль, слугуючи приводом для жартів і насмішок. Деякі хазяйновиті дівчата намагалися її зняти після Різдва, але я вперто забороняв — мені подобалося, коли шкарпетка висіла поряд.

Тепер я зі злістю схопив ту шкарпетку і запхнув туди Хворьку. На диво, ні ваги, ні об’єму в шкарпетці не додалося. Ніщо не нагадувало про те, що я туди когось посадив.

— Як так? Він точно там? — здивовано поглянув я на домового.

— Там, там, — усміхнувся Лаврентій. — Така в них особливість. У них там свій світ усередині, куди б їх не запхали. Ти головне із шкарпетки його не витрушуй і не відкривай її сильно. Бо вилізе.

— То може, всіх туди й запхнути? — осяяла мене ідея.

— Можна, — кивнув домовий. — Ще один якраз є. По коридору йде повз твою кімнату.

Я поспішно вискочив за двері. Навколо нікого не було, лише тихеньке цокання чулося десь поряд.

— Он він! Лови! — закричав домовий і ткнув пальцем у стелю.

Судячи з усього, істота перелякалася крику і з тоненьким писком впала на підлогу. Виглядала вона дивно, навіть для мене, хоча здавалося, я був готовий до будь-якого видовища. Повністю металева істота, що складалася з ножиць і ножів, цокала, бо ходила на вістрях ножиць, а замість рук у неї було чотири ножі. Але найбільше дивувала лялькова голова — подряпана і з вирваними очима, як у якомусь фільмі жахів. Істота, хоч і була маленькою, все одно виглядала значно небезпечнішою за жабоподібного Хворьку.

— Не бійся, свої леза проти людей він використовує лише в крайньому випадку і дуже незграбно. А тебе він порізати взагалі не зможе, — підказав домовий.

— Ну, якщо так, то йди сюди, маленька потворо.

Побачивши, що я кинувся на нього, злидень підстрибнув на свої ніжки-леза і почав швидко бігати та стрибати, наче ніндзя. Я аж ошелешено вирячився на це видовище. Істота, у свою чергу, побачивши це, тоненько запищала і поскакала далі по коридору.

— Та ні, це ти аж ніяк не вгадав, маленький Чакі, — розлютився я, зірвав із вікна штору і з розгону накрив нею підлогу з маленьким монстром.

Злидень на диво швидко вирізав дірку і звільнився. Але було вже пізно — я схопив його і стиснув у руці. Він спробував вдарити мене ножем, але не зміг навіть пробити шкіру. Трохи подригавшись, металевий монстр вирячився на мене своїм жахливим ляльковим личком і тоненько заверещав.

— Та бодай тобі! — скривився я; крик був схожий на той мерзенний звук, коли виделкою чи ножем шкрябають по тарілці.

Я швидко запхнув його в шкарпетку, з острахом очікуючи, що він виріже дірку і знову звільниться. Але все було нормально.

— Не вирветься зсередини. Я ж казав, коли вони потрапляють у неволю, то опиняються у своєму маленькому світі, — підбадьорив мене домовий. — Це був Клац. Він любить робити дірки в кишенях, сумках та мішках, щоб хазяїн губив усе, що туди кладе. Також не гребує псувати одяг. Останнім часом у нього з’явилося нове захоплення — дряпати машини хазяїв.

— Ти ба, яка сволота, — розгнівано видихнув я. — Куди тепер?

— Нікуди, — зітхнув Лаврентій. — Поки що буду шукати. Це не так просто, насправді. Може зайняти кілька днів.

— Тоді піду. Клич, якщо що, — кивнув я і підійшов до штори; треба було щось із нею робити, бо коменда мене стратить.

Я зібгав штору і потягнув її до кімнати. Якщо що, скажу, що вирішив випрати. А поки що дістав телефон, на якому світилися купа повідомлень і пропущених викликів від Оксани, та відправив їй фразу: "Приходь, поговоримо". Час наводити лад у своєму житті.