Ана-Марія Еріш - Будь моєю фіктивною, Ана-Марія Еріш

Ранок був спокійним, навіть надто. Сонце ще не підіймалося над горизонтом, але я вже прокинулась, відчуваючи, як його рука на моїй спині захищає мене від світу. Але до того, як я змогла остаточно вийти з полону сну, я почула легкий шум у кухні.

Зітхнувши, я обережно встала з ліжка, обмотавши себе ковдрою, і почала шукати свої речі. Сорочка Кіра, виявляється, була єдиним, що я знайшла після ночі, і, чесно кажучи, це зовсім не бентежило мене. Я перевела погляд на хлопця, він спав, як камінь, в той час як я намагалася не шуміти.

У кухні вже панувала атмосфера ранкового хаосу — Костянтин Ігорович і Аліна Русланівна, його батьки, що приїхали знову, були на повній активності. Вони завжди були повні енергією, завжди на позитиві, і виглядали наче їхній день тільки-но починався.

Я почувала себе трішки некомфортно, але одночасно і легко. З одного боку, я і Кір не були в стосунках, які можна було б назвати «справжніми», з іншого — ми вже не могли так просто ігнорувати те, що між нами відбувається. Та й я зараз була в його сорочці, що доходила мені до середини стегна.

А його батьки... вони просто не могли не помітити. Зрештою, не так багато людей можуть сидіти в чужій сорочці і пити каву так, ніби це все абсолютно нормально.

— О, Єва! Ти рано, — сказала Аліна Русланівна, з цікавістю поглянувши на мене.

У її очах промайнула весела посмішка, і я зрозуміла, що вона чудово знає, що я почуваю себе ніяково, коли я тут сиджу в синовій сорочці.

— Ну, просто... не спалось, — посміхнулась я, змагаючись з тим, щоб не виглядати надто розгубленою.

Костянтин Ігорович, схоже, взагалі не зважав на мою невпевненість, бо він із захопленням хвалив якість м'яса для майбутнього барбекю. Йому хотілось скоріше провести цей день саме так, як він планував.

— Слухай, давай не будемо будити Кіра. Ми плануємо зробити смачне барбекю для всієї родини, — сказав він, відкидаючи весь серйозний вигляд і усміхаючись. — Ти можеш подивитися, як я це роблю, якщо хочеш.

Аліна Русланівна, кидаючи на мене легкий погляд, протягнула мені чашку кави і посміхнулась. Саме в такі моменти вона так нагадувала мені Кіра.

— Барбекю — це завжди добре, Єво, - відповіла вона. – Сподіваюсь, тебе це не турбує?

— Ні, все гаразд, — я посміхнулась у відповідь. Звісно, це було не зовсім те, чого я очікувала після ночі з Кіром, але я розуміла, що вони просто хочуть зробити все зручно для нас.

Загалом, вони виглядали так, ніби це було їхнє природне середовище, і я не могла не оцінити те, як добре вони поводяться. Мабуть, я занадто довго перебувала в самоті і не звикла до таких взаємин.

І ось, коли я тільки вирішила відступити до кімнати і дати їм час, я помітила, що Кір, ймовірно, прокинувся — бо вже йшов на кухню, виглядаючи розсіяним і не особливо готовим до цієї ранкової метушні. Батьки, звісно ж, відразу помітили, що він ще не в повному порядку.

— Кір! Ти виглядаєш, наче ще не прокинувся, — крикнув Костянтин Ігорович, похитуючи головою з дивним виразом обличчя.

Кір, трохи посміхаючись, на мить зупинився. Він вмів швидко взяти себе в руки та виглядати так, ніби його нічого не бентежить.

— Та ні, все добре, - відмахнувся хлопець. –  Просто ще не звик до ранків.

Він обережно взяв мене за талію та поцілував, від чого на мить запаморочилось в голові. Якось дивно на мене діє Кір після нашої спільної ночі. А от його батьків це абсолютно не турбувало.

— Єво, ти хочеш допомогти нам з підготовкою до барбекю? – запитала Аліна Русланівна.

— Я з задоволенням, — відповіла я, відчуваючи, що це може бути цікавим досвідом.

Костянтин Ігорович та Аліна Русланівна не були простими людьми. Вони вміли створювати атмосферу, де навіть звичайні моменти могли перетворитися на щось веселе і тепле. Їхня родина була живою, такою, де кожен момент мав значення, навіть якщо це просто підготовка до барбекю.

Ми разом підготували все для того, щоб зробити цей день веселим і насиченим. І, хоча все ще було дещо незвично — для мене, для Кіра — я не могла не оцінити те, як його батьки підходили до кожної дрібниці. Вони дійсно намагались створити атмосферу, в якій ми почувалися, як частина їхнього світу.

Коли нарешті ми всі сіли за стіл і почали куштувати смачне м'ясо, що готували разом, я зрозуміла одне — я була в правильному місці. Незважаючи на всі труднощі, цей день мав свої маленькі радощі. І, можливо, це те, що справді важливе.