Ана-Марія Еріш - Будь моєю фіктивною, Ана-Марія Еріш

Ми їхали вже кілька годин, і дороги ставали все менш знайомими. Все навколо виглядало більш диким, безлюдним. Вулиці ставали вже менше прокладеними, природа розросталася буйно. Я не пам'ятав, коли востаннє так повністю відключався від всього, що відбувалося навколо.

Ще вчора ми були на концерті, на виступах, у суцільному ритмі, а сьогодні все стало таким туманним і спокійним, як хвилі, що лагідно накочуються на берег.

Єва сиділа поруч, злегка вигнувши шию, що залишала слід її каштанового волосся на лобі. Її погляд був спрямований у вікно, але я відчував, як вона насправді спостерігає за мною з краєм ока.

Як завжди, намагається бути не настільки очевидною. Як вона взагалі могла так себе вести? Ніколи не думав, що я стану так на неї звертати увагу, але це було неминуче.

— Що ти думаєш? — вона порушила мовчання, піднявши голову, а на її обличчі з'явилась усмішка, яка одразу ж змусила моє серце трохи пришвидшити ритм.

— Про що саме? — я відповів так, ніби не мав у собі жодної впевненості, хоча я чітко розумів, про що вона питає.

— Про все, про що тільки що думав, — вона підняла брову, і я відчував, що її питання не лише загальне.

—Про те, що ти дійсно виглядаєш, як людина, яка може заснути прямо зараз. Що пізно ввечері приїдемо додому, так що нічого не встигнемо зробити. Про те, що ти більшість часу мене виводиш з себе, - відповів я. –  Ну, може, крім тих моментів, коли продовжуєш сидіти так гарно і виглядаєш, наче не я тут головний.

Вона засміялась, і навіть я зміг посміятись разом з нею. Всі ці дорослі проблеми та кар'єра, концерти і постійний стрес — здавалось, на секундочку, вони просто зникли. Єва була поруч, і весь світ виглядав простішим.

— Ти насправді не любиш такі моменти, правда? — вона знову спитала, але я відчував, що вона це вже знає. Просто повторює для перевірки.

— Не знаю. Я просто думав про те, як часто ми дозволяємо собі такі моменти, — я знову подивився на її обличчя і подумав, що не так часто ми даємо собі можливість просто зупинитись.

Це завжди забирало багато зусиль. Я підняв погляд на дорогу, і ми дісталися того місця. Це був відокремлений лісистий край, що трохи нагадував місце для романтичних зустрічей, але з одного боку я був певен — це було те, що нам обом зараз було потрібно. Батьки залишили нас тут, але я відчував, що у цьому була якась чарівність. Ніякої метушні, ніякої суєти.

— Красиво тут, — сказала вона через деякий час, і це було все, що потрібно було сказати, бо ми обоє це розуміли.

— Не таке вже й погане місце для перерви, — відповів я, майже інтуїтивно розуміючи, що в такій тиші немає місця для більших слів.

Ми вийшли з машини, і я відчув, як прохолодний вітерець торкається обличчя, заспокоюючи мене ще більше. Єва не поспішала йти, вона просто стояла поруч зі мною, дивлячись на горизонт, і між нами не було жодної необхідності щось говорити.

— Знаєш, цей момент, мабуть, краще за будь-який концерт, — сказав я, не приховуючи захоплення.

— Може, ти й правий, — відповіла вона, посміхаючись.

Вона підняла стакан з чаєм, і ми мовчки пили, дозволяючи ночі оповивати нас, занурюючись у тишу. Все, що ми відчували, було теплим і приємним, і цього вистачало.