Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

— Сьогодні? — Наталія звучала невпевнено. — Ну... гаразд. О котрій?

— Скажімо, о 19:00? У мене вдома, як зазвичай.

— Добре, — погодилася Наталія. — До вечора.

Єва поклала трубку, відчуваючи, як в голові формується план. Вона повинна переконатися, що Наталія не становить загрози. І якщо вона не зможе її переконати...

Вона знову взяла в руки перламутровий ніж. Легкий, елегантний, смертоносний. Такий зручний.

День минав в очікуванні. Єва прибрала квартиру, знищила деякі речі, які могли б зацікавити поліцію. Сховала щоденник зі списком імен. Підготувала пояснення для будь-яких питань, які їй могли б поставити.

А також... підготувала все для Наталії. Для їх "розмови".

О 19:00 пролунав дзвінок у двері. Єва відкрила, і на порозі стояла Наталія — бліда, напружена, але рішуча.

— Заходь, — посміхнулася Єва. — Я приготувала вина. Обговоримо наш план.

Наталія увійшла, але залишалася стояти біля дверей, ніби не наважуючись пройти далі.

— Єво, — сказала вона тихо. — Я думала весь день. Про те, що ти зробила. Про те, ким ти стаєш.

— І що ж ти надумала? — Єва підійшла до бару, налила дві склянки вина.

— Я думаю, що ти переступаєш межу, — відповіла Наталія. — Одна справа — помста тим, хто дійсно заподіяв тобі біль. Інша — вбивство невинної дівчини лише за те, що вона була неввічлива.

Єва подала їй склянку вина, але Наталія не взяла її.

— Я не буду пити, — сказала вона. — І я... я не можу більше брати в цьому участь. Я прийшла сказати тобі, що не допомагатиму з Лисенком. І раджу тобі... зупинитися, поки не стало гірше.

Єва повільно поставила склянки на стіл. Її обличчя стало холодним, відчуженим.

— Ти розчаровуєш мене, Наталіє, — сказала вона тихо. — Я думала, ти розумієш. Я думала, ти така ж, як я.

— Ні, — похитала головою Наталія. — Я не така. Я хотіла помсти конкретній людині за конкретний злочин. Ти ж... ти просто вбиваєш. Без причини. Без виправдання.

— А хто сказав, що потрібні причини? — Єва підійшла ближче. — Хто сказав, що потрібні виправдання? Світ повний людей, які заслуговують на покарання. Просто за те, що вони існують. За те, що вони такі... нікчемні.

— Це божевілля, — прошепотіла Наталія, відступаючи до дверей. — Ти не розумієш, що говориш. Ти потребуєш допомоги, Єво.

— Мені не потрібна допомога, — відрізала Єва. — Мені потрібно знати, що ти не підеш в поліцію з тим, що знаєш.

Наталія завмерла, очі широко розплющені.

— Я... я не піду. Я обіцяю. Я нікому не скажу. Просто дай мені піти.

— І я маю повірити тобі на слово? — Єва похитала головою. — Вибач, але цього недостатньо.

Вона швидким рухом дістала з-за спини перламутровий ніж. Наталія побачила його і закричала, кинувшись до дверей. Але Єва була швидшою. Вона схопила дівчину за волосся і притягнула назад, приставивши ніж до її горла.

— Не треба робити це складніше, ніж воно є, — прошепотіла вона. — Я просто не можу ризикувати.

— Будь ласка, — Наталія плакала, її тіло тремтіло. — Я присягаюся, я не скажу нікому. Я просто хочу жити.

— Всі хочуть, — відповіла Єва спокійно. — Але не всі заслуговують.

І вона різким рухом перерізала горло Наталії. Кров бризнула на стіну, на одяг Єви, на підлогу. Наталія захрипіла, її тіло обм'якло, очі закотилися. За кілька секунд все було завершено.

Єва обережно опустила тіло на підлогу, не відчуваючи нічого, крім легкого роздратування через безлад, який доведеться прибирати. Вона подивилася на мертву дівчину — на ту, яка могла б стати її союзницею, її подругою. На єдину людину, яка розуміла її... хоча б частково.

І не відчула нічого. Жодного жалю. Жодного сумніву. Тільки холодне усвідомлення необхідності.

Вона почала прибирати. Загорнула тіло в поліетилен, зібрала кров з підлоги, змила її зі стін. Вона працювала методично, спокійно, наче виконувала звичайну домашню роботу.

Коли все було готово, вона зателефонувала Антоніо.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказала вона. — У мене є... пакунок, який треба позбутися.

— Розумію, — відповів Антоніо без додаткових питань. — Буду через годину з машиною.

Єва поклала трубку і сіла в крісло, чекаючи. Вона не відчувала страху, не відчувала тривоги. Тільки дивну, холодну порожнечу всередині. І усвідомлення, що коло навколо неї стискається все сильніше.

Раптом повітря в кімнаті змінилося, і з'явився Олексій. Він дивився на загорнуте в поліетилен тіло на підлозі, на кров, яка все ще сочилася крізь пластик, на спокійне обличчя Єви.

— Ось і все, — сказав він тихо. — Твоє перетворення завершено.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Єва, дивлячись на нього.

— Ти вбила єдину людину, яка по-справжньому розуміла тебе, — відповів Олексій. — Не через те, що вона зробила тобі, а через те, що вона могла б зробити. Через страх. Через розрахунок.