Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

вигнання.

А це ось я

кожної ночі

вві сні

вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,

заповнюю трюми ромом і цикутою,

прогріваю старі машини,

так як топлять кахляні печі.

Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,

поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.

Ридай тоді за мною,

солодка морська капусто Америки,

так як умієш лише ти одна,

так як умієш лише ти одна.

+ + +

Фабрики в дощі, ніби в жалобі.

Дощ над мостами летить, минаючи.

Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі,

чи хай собі живуть, нічого не знаючи.

Сама потім повернешся, якщо захочеш,

якщо забудеш про заборони.

Сидиш і спомини перекочуєш,

як перекочують порожні вагони.

І кожна розмокла рама віконна,

наче схованка спорожніла,

і дим виходить із високого комина,

мов душа із померлого тіла.

І дивишся довго, мовби востаннє,

на чорні коридори й верстати,

маючи відповіді на всі питання,

які ніхто не захотів поставити.

+ + +

Час працює на мене — він мене убиває.

Все, що у мене є, і все, чого не буває,

я встиг сховати собі до кишень.

Я зараз найкраща мішень.

І навколо ніч вогняною лавою,

і київська траса десь під Полтавою,

і в кожній фурі тінями темними

ховаються перелякані демони.

І зорі зависають в напрузі,

і морок ховається в кукурудзі,

і душі померлих смертю страшною

тяжко літають над окружною.

І темно в їхніх очницях порожніх,

і гріються в кабаках придорожніх

нічної тиші дзвінкі оркестри,

і проститутки — добрі, як сестри,

і вбивці з латаними серцями,

і діти з яскравими олівцями,

і кельнери з паленим алкоголем,

і відьми з гострим підшкірним болем,

і перевізники чорної нафти,

і просто беззахисні їбанати,

і жовті біженці звідкись з Китаю —

я всіх люблю і всіх пам’ятаю.

І навіть якщо я забуду про когось,

чиєсь ім’я чи знайомий голос,

мені ще стане часу і нервів,

щоби згадати усіх померлих.

Тому літайте, мої хороші,

доки тривають ці ночі найдовші,

доки тягнуться ці дороги,

літайте попри всі застороги.

Я вигрібатиму між берегами,

я розберуся, врешті, з боргами,

я вириватиму вам гортані.

Доброї ночі, мої кохані.

Поети

Хороші молоді поети

Життя завжди робить чіткий розподіл.

Залежно від того, на якому боці

ти опинишся, і складається твоя

кар’єра.

Пам’ятаю, коли ми всі були

молодими поетами, серед нас

була компанія, вони були на гарному

рахунку в старших, їх вважали

хорошими молодими поетами,

про них говорили — хороші

молоді поети, це хороші

молоді поети.

Вони дивилися на нас і сміялись:

— Що — знову йдете пити? Ну, ну.

Самі вони, ясна річ, ніколи не пили.

Вони збирались і читали вірші,

п’ючи при цьому кефір. Вони говорили

про нас: раз уже ці блазні вважають,

що справжній поет має упиватись до смерті,

то ми будемо упиватись кефіром!

В їхніх віршах росла трава і

світило червоне сонце, і їхні юні

жінки притискались до них і шепотіли:

ми збережемо нашу молодість,

нашу поезію,

ми завжди будемо разом,

з нашою молодістю,

нашою поезією.

Ось така тоді була література.

Життя робило розподіл,

поети поспішали перебігти

на сонячний бік.

В той час як ми з друзями били одне

одного по черепу з носака,

вони розливали свій кефір.

В той час як ми хотіли

продати нирку одного з наших,

вони входили в ніч,

ніби в глибоке море.

Коли я говорив: мені 19,

я сам знаю, що треба робити,

один із них тримав за руку свою дівчину

і говорив про поезію.

Коли я заливався болгарським бренді,

він сміявся: поезія, — говорив, —

приходить сама собою,

не напружуйся

так.

Коли я заливався гівняним болгарським бренді,

він лише сміявся

і подавав руку допомоги.

Ну і що далі?

Вранці я ригав, випльовуючи в

світову порожнечу рештки бренді.

А він отримав розлад шлунку

після усього свого кефіру

і наклав повні штани.

Прямо на очах

своєї дівчини,

 прямо в присутності

інших

хороших молодих поетів.

Я завжди говорив: уся справа

в грамотно вибраному