Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 17

Зорепад

Тренувальний майданчик занурився в тишу, настільки глибоку, що можна було почути, як вітер пробігався по розвішаних на стінах гобеленах. Всі погляди були прикуто до юного баронета, який тільки-но змусив Родера, одного з найсильніших бійців гарнізону, поступитися перед ним у чесному двобої.

Зорепад відчував ці погляди. Дивні. Недовірливі. Сповнені запитань, які ніхто не наважувався поставити вголос. Його руки ще тремтіли від напруги бою, серце билося швидко, але не від фізичного виснаження—від усвідомлення, що тепер усе змінилося.

Серед усіх гвардійців і воїнів, які спостерігали за ним, один чоловік особливо уважно розглядав його. Інструктор Зрубин—найдосвідченіший тренер гвардії Земко, воїн у ранзі барона, людина, що ще в юності навчала Зорепада основам мечового бою. Його очі звузилися, чоло злегка нахмурилося. Він відчував ауру юного пана—Зорепад все ще знаходився на другій ступені лицаря. Але це не пояснювало того, що сталося щойно.

Юнак рухався не як звичайний воїн. Його удари, його ухили, його реакція—все це було на рівні досвідчених ветеранів, гартованих війною. Це не можна було здобути за два роки, які баронет провів під наставництвом барона Камінчука. Це був рівень, якого досягали десятиліттями, а то й століттями безперервних битв.

Зрубин зробив крок уперед, складені за спиною руки злегка напружилися. Його загартоване обличчя залишалося незворушним, але в очах світилася тінь сумніву. Він спостерігав за Зорепадом так, як спостерігають за незбагненним явищем, яке ламає звичний порядок речей.

— Пан баронет... — його голос був рівним, беземоційним, та Зорепад відчув у ньому щось більше. — Ваш стиль... Він змінився.

Юнак повільно перевів на нього погляд. Він бачив, як очі інструктора звужуються, як його погляд немов би проникнув крізь зовнішню оболонку й шукав відповіді глибше, там, де їх не мало бути.

Зорепад промовчав. Він не мав наміру пояснювати, не мав наміру розповідати правду. Що він міг сказати? Що спогади та досвід людини, яка прожила сотні років у минулому житті, тепер належали йому? Що він пам'ятає бої, в яких його нинішнє тіло ніколи не брало участі?

Це було б безглуздо.

Зрубин нахилив голову трохи набік, оцінюючи юнака.

— Ви значно покращилися, — інструктор примружився, його голос залишався стриманим, але в ньому з'явився ледь вловимий інтерес. — Але ваш рівень культивації залишився тим самим.

Зорепад ледь помітно кивнув.

— Я просто відточую свої навички.

Його відповідь була простою, стриманою. Але Зрубин знав його з дитинства. І він одразу відчув, що за цими словами ховається щось більше.

— Просто відточуєте? — повільно повторив інструктор, ніби обдумуючи цю фразу. — Дивно… Бо я бачив, як люди роками вчаться робити хоча б частку того, що ви щойно показали.

Зорепад не відповів, лише вперто тримав його погляд.

Зрубин не відступав.

— Ви не просто відточуєте навички, — він схрестив руки на грудях. — Ви воювали.

Юнак внутрішньо напружився, але його обличчя залишалося незворушним.

— Ви маєте багаторічний досвід, пане, — продовжив Зрубин, його голос став тихішим, майже задумливим. — Досвід людини, що вже пройшла десятки битв, загартованої не лише у боях, а й у справжніх війнах. Але як? Як це можливо?

Настала тиша. Вона висіла у повітрі, тиснула. Всі інші гвардійці досі крадькома поглядали на них, але жоден не наважувався порушити напруженого мовчання між інструктором і його колишнім учнем.

Зорепад міг би збрехати. Сказати щось нейтральне, пожартувати. Але він не хотів цього.

— А що ви хочете почути? — нарешті промовив він.

Зрубин примружився, відчувши виклик у цих словах.

— Правду, — коротко відповів він.

Зорепад ледь помітно видихнув.

— І що це змінить?

Зрубин дивився на нього ще кілька секунд, а потім опустив руки.

— Не знаю, — зітхнув він. — Але щось мені підказує, що ви самі ще не до кінця розумієте, що з вами сталося.

Юнак не відповів. Він дійсно не знав.

Інструктор спостерігав за ним ще кілька секунд, потім зітхнув і відступив.

— Бувають люди, які під час бою пробуджують щось, про що самі не знали, — нарешті промовив він. — Схоже, ви з їх числа.

Зорепад не заперечував.

Але він знав, що це було більше, ніж просто пробудження.

Юнак нічого не відповів. Він знову відчув у собі ту стривоженість, яка не полишала його з моменту розмови з батьком. Щось змінилося не лише в очах інших людей, але й у ньому самому. Йому треба було ще більше часу, щоб осмислити це, зрозуміти та інтегрувати новий досвід.

Повітря було важким, наповненим очікуванням, мов усі навколо спостерігали за ним, не наважуючись вимовити вголос свої думки. Його власні відчуття ще не встигли устаткуватися, його тіло досі не звикло до нової плавності рухів, його розум ще не ввібрав увесь обсяг знань, що розгорталися перед ним у спогадах Світозара.

Але зараз не час був розбиратися в собі.

Він коротко кивнув Зрубину, даючи зрозуміти, що більше не потребує його уваги. Інструктор затримав погляд ще на мить, а потім кивнув у відповідь і відступив, залишаючи юнака наодинці.

Зорепад повернувся до майданчика, де досі продовжувалися тренування. Гвардійці, що бачили його бій із Родером, відверталися, удаючи, що зайняті власною справою, але він відчував, як їхні погляди ковзали по ньому щоразу, коли він проходив повз.

Юнак не хотів зайвих питань. Не хотів привертати ще більше уваги. Зараз він не був готовий знову виходити на спаринг, не тому що сумнівався у власних силах, а тому що мусив обдумати те, що сталося. Йому треба було зрозуміти, як поєднати досвід Світозара зі своїм власним тілом, як зробити так, щоб рухи, які він пам’ятав з минулого життя, стали частиною нього, а не лише спалахами чужих спогадів.

Зорепад зупинився в затіненій частині майданчика, де не було інших воїнів, і витягнув шаблю. Вона була трохи важчою, ніж мечі, до яких він звик у минулому житті, але його тіло вже починало адаптуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍