Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глибокий вдих. Видих.

Він уявив перед собою супротивника, тінь, яка повторювала рухи тих, кого він колись перемагав у минулому житті. Світозар був майстром багатьох стилів, і тепер ці стилі були в його розпорядженні.

Юнак зробив перший крок, і його тіло рушило в танці смерті, який він відточував не одну сотню років.

Поки його тіло працювало, його розум формував план дій. Рухи стали швидшими, різкішими. Клинок розсікав повітря, відточуючи техніку, а в голові вирували думки, немов злива перед бурею.

Що тепер? Часу було мало, а інформації ще менше. Батько вже відправив найкращих мисливців і розвідників по сліду викрадачів. Це було правильним рішенням, проте Зорепад знав—вони не знайдуть її так швидко, як потрібно. Або знайдуть, але запізно.

Він не міг просто чекати.

Ще трохи—і він відновиться достатньо, щоб вирушити в дорогу сам. Його тіло ще не повністю повернуло собі колишню силу, м’язи не до кінця пройшли процес відновлення після поранення. Але це не мало значення. Він піде, навіть якщо доведеться йти крізь біль.

Він не дозволить іншим знайти її раніше за нього.

Він не дозволить, щоб Миланка чекала у темряві, покинута, можливо, поранена, можливо, вже зовсім одна… Її ім’я знову і знову випалювалося в його свідомості, мов тавро.

"Миланка."

Думка про неї була одночасно отрутою і рушієм. Вона палала у його розумі, спалювала кожну іншу емоцію, кожен страх, кожен сумнів. Він не міг дозволити собі осмислювати правду, яку дізнався від батька. Він не міг дозволити собі відчувати щось, окрім необхідності діяти.

Він знову і знову бачив її перед собою—ту, яку втрачати було найстрашніше. Її голос лунав у його пам’яті, наче відлуння далекого сну. Тихий, лагідний, сповнений теплоти, що завжди контрастувала з суворістю його власного світу. Вона була іншою. Не такою, як усі. Вона не боялася його, не вбачала в ньому лише сина графа або воїна. Вона бачила його таким, яким він був насправді.

Її руки… Він пам’ятав, як вони торкалися його шкіри, коли вона перев’язувала його рани. Пам’ятав ніжність її пальців, легкі дотики, які змушували його серце стискатися від дивного, невідомого відчуття. Вона не робила цього з обов’язку. Її турбота була щирою, справжньою.

Вона завжди була поруч. Тиха тінь, що ставала незамінною частиною його світу. Вона з’являлася у найтемніші моменти, ніби світло, що пробивалося крізь найгустішу пітьму. Вона не намагалася змінити його. Вона просто була там. І цього було достатньо.

І тепер її не було.

Порожнеча, яку залишила її відсутність, була занадто глибокою. Вона проникала в його думки, затоплювала груди нестерпним відчуттям втрати. Це було не схоже на біль від поразки у бою. Не схоже на гнів, коли ворог вириває перемогу з рук. Це було щось більше. Щось, чого він не міг пояснити навіть собі.

Його пальці стиснули руків’я меча міцніше. Він відчув, як метал холодом впився в його долоню, але не послабив хватку. Біль допомагав зосередитися. Біль допомагав не думати.

Він мав знайти її.

Незалежно від того, ким вона була для нього.

І незалежно від того, ким вона вже не могла бути.

***

Високо, за великим вікном, схованим у тіні колонади, спостерігав Валигор. Його руки були схрещені на грудях, а погляд, зазвичай холодний і непохитний, на мить відобразив те, чого він не відчував уже багато років—сум’яття.

Син змінювався. Його рухи, його впевненість, його холодна рішучість—це був не той юнак, якого він знав. Це було щось більше. Щось, що навіть він, людина, що бачила безліч воїнів на своєму віку, не міг до кінця зрозуміти.

Зорепад тепер не просто дорослішав. Він ставав кимось іншим.

Але ким саме?

Валигор насупився. Відповідь на це питання могла змінити все. Його очі вдивлялися в силует сина, що продовжував свої вправи з мечем, немов відточуючи власне єство так само, як відточує лезо своєї зброї.

«Це не просто тренування»,— промайнуло в думках графа.

Це була трансформація.

Зорепад більше не діяв, як молодий баронет, що прагне стати достойним воїном. У його рухах була холодна розважливість ветерана, людини, що не один раз стояла на полі битви, і не просто билася—виживала.

Граф стиснув кулаки.

Щось сталося. Але що?

Чи це було наслідком потрясіння від звістки про Миланку? Чи змінив його біль? Чи, можливо, щось інше?

Валигор не любив загадок. А особливо не любив загадок, що стосувалися його власної крові.

Його увагу привернув легкий рух у темряві.

На протилежному боці, в затіненому проході між кам’яними арками, стояла ще одна постать. Дворецький Дар.

Старий, незворушний чоловік, завжди стриманий, завжди тінь у присутності Валигора, спостерігав за Зорепадом так, як хижак спостерігає за жертвою. Не з відкритою загрозою, а з тією холодною, прихованою увагою, яку не так просто помітити.

Валигор відчув щось схоже на тривогу, та перш ніж він зміг це осмислити, Дар повільно зник у темряві, зливаючись із тінями коридорів.

Тим часом, унизу, Зорепад різко зупинився.

Холодний дотик відчуття змусив його завмерти на мить, ніби щось чужорідне ковзнуло по його свідомості. Він відчув погляд.

Він підняв голову, повільно обвівши поглядом стіни маєтку.

Він не бачив нікого.

Але це не означало, що нікого там не було.

Його пальці знову міцніше стиснули руків’я меча.

Щось наближалося. І він мав бути готовий.