Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 18

Миланка

Миланка вдивлялася в горизонт, коли килим-літак повільно спускався вниз, занурюючи її в серце Пустки. Дорога була довгою, вітер невпинно бив їй у обличчя, але вона не відчувала холоду. Відчуття, які вирували в її грудях, були сильніші за будь-яку негоду.

Її думки розривалися між страхом і гнівом. Вона не знала, куди її везуть, не знала, що буде далі, але розуміла одне: назад дороги немає.

Килим повільно знизився, і перед ними відкрилася моторошна картина. Посеред мертвої землі височіла темна фортеця, прихована серед руїн та порослих терновими кущами ущелин. Здалеку вона здавалася частиною ландшафту — ніби самі скелі виросли у вигляді веж і стін. Тільки коли вони наблизилися, Миланка побачила ворота, озброєних воїнів у чорних обладунках та червоних плащах.

Фортеця Чорної Січі.

Хвалим навіть не подивився в її бік, коли килим м'яко опустився перед входом. Він зістрибнув першим і махнув їй рукою.

— Пішли, — сказав він рівним голосом.

Миланка зітхнула і ступила на холодну кам’яну поверхню. Її погляд ковзнув по обличчях тих, хто їх зустрічав. Обличчя ці були загартовані, безжальні. Жоден з воїнів не звернув на неї особливої уваги, ніби її присутність була лише черговим рядком у списку їхніх завдань.

— Це одна з наших передових баз, — пояснив Хвалим, крокуючи вперед. — Ти ще не заслужила права потрапити на головну.

Його слова прозвучали спокійно, але в них було щось непохитне, як вирок.

Миланка мимоволі стиснула кулаки. Її серце гупало в грудях, мов полонений птах, що силкується вирватися на волю.

— А що тепер? — її голос був рівним, хоча всередині вирувала буря. — Що ви збираєтеся зі мною робити? Використати як інструмент у ваших інтригах? Ваша організація хоче поставити мене проти Земко?

Хвалим нарешті зупинився і повернувся до неї. Його погляд був пронизливим, уважним, холодним—він дивився на неї, ніби оцінюючи, ніби вона була ще незавершеним механізмом, який можна відшліфувати, вдосконалити, змусити працювати на потрібний лад.

— Ти все ще думаєш надто дрібно, — спокійно сказав він. — Родина Земко — лише одна піщинка у великому механізмі. Ми не займаємося дріб’язковими інтригами.

Миланка насупилася, відчуваючи, як її терпіння починає випаровуватися. Вона не звикла до такої розмови—ніби її думки не мали значення, ніби її власний голос був лише відлунням чужих рішень. Вона завжди жила в тіні, завжди була тією, на кого ніхто не звертав уваги. Покоївка, служниця, та, хто існує на задвірках історії.

Тепер вона стояла тут, і її переконували, що вона важлива. Але чому?

— Тоді навіщо я вам? — її голос звучав рівно, але десь у глибині зароджувався гнів, глибокий і неконтрольований, як буря в серці.

Отаман усміхнувся, ледь помітною тінню на губах, і цей вираз видався їй ще небезпечнішим, ніж будь-яка відкрита загроза.

— Бо ти коштуєш набагато більше, ніж банальні змови проти провінційного роду, — сказав він. — Я пропоную тобі можливість стати кимось значно важливішим.

Він підійшов ближче, і Миланка відчула, як його погляд ковзає по її обличчю, немов намагаючись розгадати загадку, відповідь на яку навіть вона ще не знайшла.

— Стати моєю ученицею.

Її очі розширилися.

Вона чекала всього—ув’язнення, шантажу, примусу до зради. Але цього?

— Ученицею? — голос зірвався на шепіт.

Її світ перевертався з кожною секундою. Зорепад, її господар… Її брат. Він був єдиним, хто колись дивився на неї не як на служницю, а як на людину, як на рівну собі. Чи не він, жартуючи, казав їй, що вона заслуговує більшого, ніж те життя, яке їй відведене? Що вона розумна, швидка, здатна на більше?

Він бачив у ній силу, навіть якщо сам не усвідомлював цього. Але він був частиною іншого світу, світу честі, мечів і шляхетства. А Чорна Січ була чимось іншим. Темнішим. Незбагненним.

Хвалим кивнув, спостерігаючи за її виразом.

— А згодом — частиною внутрішнього кола Чорної Січі.

Миланка застигла.

Частиною внутрішнього кола.

Зорепад… Що б він сказав, якби побачив її зараз? Його завжди дратувало, коли вона погоджувалася з тим, що їй відведена лише роль служниці. Але що б він подумав, дізнавшись, що вона готова піти так далеко? Що вона навіть слухає цього чоловіка?

Вона спробувала уявити його обличчя—звичний вираз упертості, тонку складку між бровами, коли він намагався щось зрозуміти. Його голос, низький і завжди трохи роздратований, коли він сварився з батьком. Його руки, сильні, але не грубі, коли він допомагав їй зібрати розсипані речі.

Він був її другом, її опорою.

І тепер він її ворог?

— Чому? — її голос звучав глухо, але очі блищали сумішшю страху й гніву. — Чому ви думаєте, що я підійду вам? Чому ви думаєте, що я взагалі погоджуся?

Хвалим повільно схрестив руки на грудях, нахиливши голову, наче задоволений тим, що вона ставить правильні питання.

— Бо в тобі є потенціал, — його голос був спокійним, впевненим, мов вирок.

Миланка хотіла заперечити, кинути йому у відповідь, що він помиляється, що вона ніколи не стане частиною їхніх темних ігор. Але щось у його голосі змусило її зупинитися. Це була не проста спокуса, не гра розуму, якими часто користуються маніпулятори. Його слова звучали, мов холодний вітер, що пробирається в найглибші куточки душі, змушуючи сумніватися у власній правоті.

— Не поспішай із відповіддю, дівчинко. Подумай добре. — Його очі на мить стали темнішими, майже чорними, як прірва, що відкривалася перед нею.

А що, коли він має рацію?

Ця думка змусила її здригнутися. А якщо все, у що вона вірила, було лише оманою? Якщо її життя, її роль у ньому, її почуття до Зорепада — усе це виявиться неправдою, зруйнованою жорстоким усвідомленням, що вона ніколи не була тією, ким себе вважала?

Якщо все, що вона знала — про свій статус, про своє місце у світі — було лише вигадкою, створеною іншими?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍