Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Вона зростала у тіні роду Земко, завжди залишаючись на другому плані, завжди знаючи, що її існування — лише випадковість у чужій грі. Вона була покоївкою, служницею, тихою фігурою, що не мала права на власні мрії. Вона знала своє місце. І водночас не могла змиритися з ним.

А тепер усе виявилося ще складнішим. Вона не просто служниця, не просто тінь при Зорепаді. Вона була його сестрою. Його кров’ю.

Це знання ламало її. Відчуття близькості, яке вона плекала всі ці роки, виявилося отруєним, спотвореним правдою, яку вона не просила. Що тепер залишилося між ними? Чи він зможе дивитися на неї, як раніше? Чи захоче?

Вона намагалася уявити його обличчя — строгий погляд, тонку складку між бровами, коли він замислювався або був роздратований. Його голос, спокійний, трохи сухий, коли він намагався приховати справжні почуття. Його руки, сильні, але не грубі, коли допомагав їй, коли ненавмисно торкався її плеча у хвилини спокою.

Він був її другом. Її опорою.

А тепер він її ворог?

Вона не знала, чи він взагалі ще живий.

Серце стиснулося від болю. Вона не бачила, як закінчився його бій із вовколаком. Не знала, чи він вибрався з того пекла живим. Але вона відмовлялася вірити в найгірше. Вона відмовлялася приймати, що він міг загинути так просто.

Він сильний. Він завжди був сильним. Він не дозволив би собі померти.

Якщо він живий, то він її шукає.

Вона знала це так само, як знала власне ім’я.

Але що буде, коли він її знайде?

Як вони подивляться один одному в очі після всього, що стало відомо? Чи зможуть вони залишитися тими, ким були? Чи залишилося між ними щось справжнє, після того, як цей світ розірвав їхні ілюзії на шматки?

Чи може любов зникнути, коли дізнаєшся, що вона була… неправильною?

Її дихання збилося. Вона намагалася триматися, не дозволяти цим думкам захопити її повністю. Але вони вже були тут. Вони глибоко вгризлися в її розум, ігнорувати їх було неможливо.

Хвалим, ніби відчувши її сум’яття, посміхнувся — тонко, хижо.

— А далі ти дізнаєшся, чи справді хочеш цього, чи лише боїшся іншого шляху.

Він повернувся і рушив уперед, залишаючи її саму перед воротами фортеці.

Миланка стиснула пальці в кулаки. Вона вже погодилася.

Але тепер їй належало зрозуміти — на що саме вона погодилася. І що вона зробить, коли Зорепад її знайде.

Миланка залишилася стояти, її пальці мимоволі стиснулися в кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в долоні. Вона відчувала, як навколо неї стискається пітьма. Вибір, якого вона не хотіла, був уже перед нею. І питання було не в тому, чи прийме вона його…

А в тому, чи зможе вона залишитися собою.

Миланка мовчки пішла за Хвалимом, її ноги ступали по кам’яній підлозі з автоматичною чіткістю, але думки металися, мов спійманий у пастку птах. Вона погодилася. Вимовила ці слова, навіть не усвідомивши до кінця їхню вагу. Але що це означало насправді? Що її чекало?

Вони проходили крізь вузькі коридори фортеці, де товсті кам'яні стіни здавалися частиною самого ландшафту, ніби фортеця виросла прямо з землі, а не була зведена руками людини. Освітлені смолоскипами проходи відкидали довгі, мінливі тіні, що ковзали по грубій поверхні стін, ніби тут жили привиди забутих воїнів. Запах вогкості змішувався з ароматом старого каменю, потрісканих дерев’яних балок і ледь вловимих ноток попелу, що осів у щілинах вікових плит.

Фортеця не мала ані блиску, ані розкоші, на які звикли розраховувати представники шляхетних родів. Тут не було гобеленів чи позолочених свічників. Навіть кам'яна кладка здавалася позбавленою зайвих прикрас—тільки холодний граніт, що поглинав будь-яке тепло. Все тут дихало утилітарністю, грубою, непохитною міццю, створеною для битв, а не для парадів.

Далеко попереду лунав відголос важких кроків—воїни, які патрулювали територію. Десь у глибині коридору хтось жорстко віддавав накази, і в цих словах не було місця для сумнівів чи заперечень. Це місце не було просто схованкою—це була машина для виживання, що виковувала найсильніших.

Миланка провела пальцями по холодній кам’яній стіні, ніби намагаючись відчути історію цього місця. Вона могла лише здогадуватися, скільки битв бачили ці мури, скільки смертей вони приховували у своїх темних закутках. Навіть повітря тут здавалося важким, наповненим відлунням минулих воїнів, що колись стояли в цих самих коридорах.

— Чорна Січ не приймає в свої ряди слабких, — раптом сказав Хвалим, не повертаючись до неї. Його голос лунав відлунням у кам’яних переходах, мов суворий закон, викарбуваний на цих стінах. — Ми не забавляємося змовами чи політичними інтригами. Ми створюємо тих, хто сам змінює правила гри.

Його слова здалися їй холодними, як камінь навколо. Вона не знала, чи хоче бути частиною цього місця, цього світу, де не існувало сумнівів, де люди перетворювалися на воїнів, які не ставили запитань—лише діяли.

Але вона вже була тут. І єдине, що залишалося,—зрозуміти, чи зможе вона вижити у цьому кам’яному лігві тіней.

Миланка не відповіла. Вона просто слухала, вслухалася у вагу цих слів. У ній зароджувався новий страх — не за життя, а за те, що вона може стати кимось зовсім іншим, кимось, кого не впізнає навіть сама.

Вони зупинилися перед важкими дерев’яними дверима. Хвалим відчинив їх і зробив жест рукою, запрошуючи її всередину.

— Це твоя кімната, — сказав він. — Поки що. Ти тут не ув’язнена, але й не вільна. Ти повинна довести свою вірність.

Миланка переступила поріг і зупинилася. Кімната була скромною: вузьке ліжко, стіл, стілець та маленька шафа біля стіни. Єдиний віконний отвір був високим і вузьким, ледве пропускаючи світло. Відсутність зайвих речей змушувала простір здаватися ще холоднішим.

Вона озирнулася на Хвалима, який стояв у дверях, схрестивши руки.

— І як я повинна це довести? — запитала вона, намагаючись тримати голос рівним.

Хвалим ледь помітно усміхнувся.