Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

— Ти завершив сеанс психоаналізу?

— Призупинив, але ми ще повернемося до цього. Ну то що, спробуємо розібратися, що твориться у твоєму житті? Чи й далі киснутимеш на дивані від нещасного кохання?

— Що ти маєш на увазі? — напружилася я.

— Дівчинко, мені вистачило одного погляду на тебе, щоб зрозуміти: ти втріскалася по вуха в Грома. Не найкращий вибір, скажу тобі чесно.

— Тебе спитати забула, — буркнула я й підвелася зі стільця. — З чого почнемо?

— О, моя дівчинка! — розтягнув він губи в кривій посмішці. — У Аньки була подруга. Віра, здається. Якось зустрів їх у кафе. Подруги люблять ділитися своїми проблемами, раптом покійна не виняток?

— Пізно. Я вже з нею говорила.

— Так? Тоді розповідай.

Я тяжко зітхнула, повернулася на стілець і розповіла все, що пам’ятала з розмови з Вірою.

— Не густо. Але це тому, що ти для неї чужа і не викликаєш довіри.

— А ти, значить, викликаєш?

— Споримо, що мені вона розповість більше?

— Та ну тебе… — буркнула я й пішла переодягатися.

Через пів години ми разом покинули мою квартиру. Весь цей час Маршал ділився своїми “світлими думками” щодо розслідування. Я виявилася вдячним слухачем, що він оцінив.

— Ну ось, приблизний перелік заходів. Як тобі?

— На душі паршиво, а так — нічого, — чесно відповіла я.

— Душа — це зі сфери непізнаного, а я матеріаліст. Ну то що, береш мене в компаньйони?

Темні очі дивилися з насмішкою, а я вагалася. Варто було послати його подалі й не лізти нікуди. У батьків і так достатньо переживань. Олексій — рідкісний придурок, з яким у розвідку тільки дурень піде. Але все, що він сказав… Мабуть, у цьому є сенс.

— Скажи, навіщо тобі це потрібно?

— Ти вже ставила це питання, і я на нього відповів.

Він відчинив дверцята свого БМВ:

— Сідай. Ми тепер партнери, тож доведеться багато часу проводити разом. Звикай.

Вирішивши, що сперечатися нерозумно, я влаштувалася на передньому сидінні. Ми рушили в бік будинку Віри. Я не знала, на що він розраховує, але мені було, в принципі, все одно. Олексій мав рацію: залишатися на самоті було надто тяжко.

— Ти впевнений, що вона розповість тобі щось нове? — запитала я з підозрою.

— Що за недовіра? — хмикнув він. — У мене, до речі, теж є питання… особистого характеру. Судячи з того, що ти одна страждаєш у квартирі, хепі-енду з Громом не вийшло?

— Приголомшливі дедуктивні здібності, — пожартувала я.

— То що, образилася, що він приховав від тебе своє минуле? Дарма. Хочеш пораду?

— Забагато вас, порадників…

— Ти ж його любиш чи вже не дуже?

— І з якого дива мені це з тобою обговорювати?

— Бо я відчуваю до тебе слабкість. Така відповідь влаштує? — засміявся Маршал.

— Мене влаштує, якщо ти заткнешся, — втомлено відповіла я.

— Та заради бога… — Він замовк, а я втупилася у вікно.

Раптом Маршал тихо засміявся.

— Що таке?

— Вітаю, за нами хвіст.

Я розгублено глянула в дзеркало.

— Де? Ти впевнений?

— Темно-синій “Опель” плететься за нами від самого твого будинку.

— Може, це випадковість?

— Зараз перевіримо.

Він рвучко перемістився, підрізавши “Мерседес”, і додав газу. У дзеркалі я побачила, як “Опель” намагається повторити маневр, але явно пасе задніх…

Олексій скинув швидкість, і ми неквапливо потягнулися проспектом. Через кілька хвилин я знову помітила «Опель» — він тримався на пристойній дистанції, але явно не збирався нас відпускати.

Маршал крутнув кермо, звернув у бічну вулицю й знову пригальмував. Ми якраз опинилися на середині провулка, коли «Опель» з’явився знову.

— Наполегливий хлопець, — хмикнув Олексій. — Може, він у нас таємний фанат? Треба б познайомитися.

Ще один поворот. Попереду — безлюдна вулиця. Маршал різко розігнався, а потім так само різко загальмував і шугнув у найближче підворіття. Ми влетіли у двір, щільно заставлений машинами. Здавалося б, тупик, але Олексій вклався в розворот так швидко, що я не встигла навіть налякатися.

Затримка була мінімальна, але її вистачило. «Опель» вискочив на нашу вулицю, його водій квапливо дивився по боках, вочевидь, нас загубив.

Маршал рвонув назустріч, для цього довелося заскочити на тротуар, майже впритул обігнати «Опель» і заблокувати йому дорогу. Я тільки зітхнула. Ну, якщо цей тип ще не нервував, то зараз точно почне.

Олексій вискочив із машини, в два стрибки опинився біля «Опеля» і рішуче відчинив двері. Я приєдналася — а чому ні? Урочисте знайомство могло вийти цікавим.

Водій «Опеля» подивився на нас так, ніби ми з неба впали. Потім на мене. Потім знову на Олексія. Вираз обличчя у нього був класичний: «Я взагалі-то невинна людина, і що це ви таке собі дозволяєте?»

— Ви чого? — нарешті спромігся запитати він.

— У мене зустрічне запитання, — відповів Маршал, посміхаючись, як крокодил перед обідом. — Розважаєшся від нудьги чи нас пасеш?

— Нікого я не пасу! — обурився водій, у якого нарешті відійшов шок. Взагалі-то він навіть розсердився. Подивився на Олексія з такою неприязню, що в повітрі запахло бійкою.

Я ж тим часом його роздивлялася. Років тридцять, невисокий, кремезний, обличчя цілком приємне, на бандита не схожий. До того ж абсолютно незнайомий.

— Отже, твоя машина сама вибирає маршрут? Керма не слухається? Може, час її приструнити, поки я нервувати не почав?

— Та пішов ти! — гаркнув хлопець і спробував грюкнути дверима. Але Маршал був проти такого розвитку подій.

Люди в сусідніх машинах спостерігали з інтересом. Я вже починала нудитися.

Олексій коротко і без попередження зацідив нещасному водієві кулаком в око.

— Бачиш? Уже почав нервувати.

— Я зараз поліцію викличу! — заволав той, намацуючи новенький синець.

— А я не проти. Головне, запам’ятай: ще раз побачу тебе поруч — і фінгалом не відбудешся.