Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

14

Єва

— Та пішов ти! — розлютилася я.

— Ти, дівиця, середніх розумових здібностей, але з колосальним гонором… Ти ще довго блукатимеш у трьох соснах, поки тебе теж не пристрелять.

— І що тобі до цього? — запитала я, скептично дивлячись на нього.

— А як же! Я ж рятівник! Чи ти вже забула? Витягаю дурних дівчат із халеп, в які вони самі ж і встряють, бо уява у них бурхлива, а мізки… так, середні. Те, що зараз відбувається, — це абсолютна хрінь, за шкалою від нуля до “катастрофа” десь на рівні “ти що, серйозно?”

— Як вишукано ти висловлюєшся, — фиркнула я.

— Хочеш пораду? — Маршал широко посміхнувся, ніби нічого кращого, ніж читати мені лекцію, йому й на думку не спадало. — Не змішуй усе в купу. Ви зробили поспішні висновки, от і отримали нуль результату.

— А ти, звісно, розумник?

— Просто здогадуюсь. Давай, розкажи, що ти там надумала, перевіримо, наскільки ти далека від істини.

— Знайшов дуру, — пирхнула я.

— Як знаєш. Але одна ти все одно не впораєшся.

— Допустимо, я — ходяча дурість, а ти — втілення геніальності. Що мені шукати?

— Бабло.

— Яке ще бабло?

— Звичайне. Одні люди його мають і хочуть зберегти, інші не мають — і мріють його відібрати. Розберися, хто кого обібрати хотів, і за кілька днів ти сама схопиш убивцю за руку. — Він весело мені підморгнув, а я задумливо наморщила лоба.

— То ти про каміння? — нарешті здогадалася я.

— Мимо! — розсміявся Олексій. — Каміння — туфта.

— Що значить “туфта”? Тобто його не було?

— Саме так. Ніякого каміння в Олега не було.

— Ну, якщо не було, то й теорія моя коту під хвіст. Якесь в тебе “бабло” дуже примарне.

— Та ну? А якщо подумати?

— Думаю, думаю, аж дим із вух іде. І все одно виходить якась хрінь, — зітхнула я.

— Це тому, що ти обрала найпростіший шлях і зв’язала всі події в один вузол. А я тобі, як старший і мудріший товариш, відкрию таємницю: правда й те, що здається правдою, — зовсім не одне й те саме.

— Допустимо. Але якщо все розплутати, то взагалі нічого не залишиться.

— Якщо не виходить, почни спочатку. І розглядай кожен факт окремо. Ось тобі і вся магія.

— Звучить розумно. Слухай, а ти ким у минулому житті був? Приватним детективом?

— Набагато гірше… — Маршал скривився.

— Чомусь я так і подумала. Гаразд, спробую зробити, як ти кажеш. До речі, ти з Ганною тісно спілкувався?

— Якийсь час, — кивнув він.

— І чим закінчилося?

— Ця мила леді якось попросила мене про невеличку послугу… фінансового характеру. Я допоміг. А потім ще кілька разів. Її апетити росли, вона вирішила, що моя гаманце-благодійність має нескінченний ресурс. І одного разу заявилася серед ночі, спершу поскаржилася на життя, а потім почала роздягатися. Захоплення це в мене не викликало, і я зрозумів, що пора припиняти цей цирк.

— А ти галантний…

— Дуже. Допоміг їй одягтися і люб’язно пояснив, що грошей більше не буде, а моя постіль — це не її територія. Вона вилетіла з квартири як пробка з пляшки і миттєво записала мене у вороги. Це мене цілком влаштувало, бо, чесно кажучи, на той момент вона мені вже остогидла.

— Тобто ви навіть не були коханцями?

— Борони мене, Боже! Без мене охочих вистачало. І випереджаючи твоє наступне питання: допомагав я їй не через бурхливі почуття, а через дитячі спогади.

— Не кажи, що ти був у неї закоханий у дитинстві!

— Господи! Мила, ну зав’язуй ти з цими мелодрамами! Просто ми колись жили поруч. У неї був старший брат, якого сімейні справи хвилювали приблизно ніяк, тож він втік при першій нагоді. Її баба з дідом любили хильнути, і часто робили це разом із моєю мамашею. В результаті Анька була нікому не потрібна. Було її шкода, от я й узявся захищати.

— Ти прямо рятівник знедолених!

— Що ти так на мене дивишся? Тобі ніколи не зрозуміти такого життя.

Як не сумно було це визнавати, але він мав рацію. Я виросла в заможній родині й ніколи не замислювалася, як тяжко живеться деяким дітям. Від цих думок мені стало ніяково, тож я поспішила повернутися до розмови:

— Що було далі?

— Далі? Далі я виріс і теж звалив із рідних пенат. Анька на той час уже підживала з місцевим фермером. Хоч вона й була тоді малоліткою, але кого це хвилювало? Їй просто хотілося втекти від запійних родичів, тому вона не вигадала нічого кращого, ніж зачепити мужика з баблом. Я тоді вже думав про своє світле майбутнє, тож мені було не до неї.

Кілька років я не чув про неї й не згадував. Аж поки одного дня не побачив її на порозі свого офісу. На той момент я вже встав на ноги, тому ця зустріч мене здивувала. Вона розповіла сльозливу історію: мовляв, приїхала в ці краї за кращим життям, сподівалася на допомогу брата, але той відшив її, сказавши, щоб влаштовувала своє життя сама. Далі ти знаєш.

— Після того як ти її відшив, ви ще бачилися?

— Пару разів, але я уникав спілкування. Про її “подвиги”, звісно, чутки доходили, але мене це мало цікавило.

— Це все дуже цікаво, але що ти пропонуєш? — поцікавилася я.

— Для початку дізнатися, чи справді Анька випадково стала коханкою твого колишнього. Він не справляв враження заможного чувака. До речі, що тебе взагалі змусило вийти за нього? Велике кохання? Бо якщо так, то не розумію, чому він побіг до Аньки. Від дівчини з твоєю зовнішністю, баблом і “великим коханням” зазвичай не бігають наліво. Чи ти в ліжку ніяка? — він удавано зобразив шок на обличчі.

— Іди до біса! — розлютилася я.

— Вгадав чи ні?

— Ні!

— Тоді як так вийшло? Чи ти його зовсім не кохала? Ми, чоловіки, таке відчуваємо. А якщо не кохала, то навіщо взагалі виходила заміж? Якби заради грошей — ще зрозуміло…

— Я і сама не знаю, — тихо зізналася я. Вже давно задавалася цим питанням. Навіщо мені був цей шлюб? Він запропонував, а я погодилася. Не знаю…

— Мала, відкрию тобі секрет: якщо тобі хочеться, щоб вдома було не так самотньо, краще заведи собаку, а не мужика. Бо через таких, як ти, ми потім мучимося питанням: “Що я роблю не так?”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍