Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Глава 5. "Випробування велетнів"

Астрід з напруженим серцем стежила за тим, як велетень розправив плечі і вказав на темну ущелину між двома гірськими хребтами. Навіть з цього місця було видно, що там панує непроглядна темрява.

— Ваша сила і хитрість будуть випробувані, — прогримів велетень. — Лише ті, хто пройде випробування, матимуть право отримати допомогу.

— Чудово, — Бальдр опустив меч, але напруження в його поставі нікуди не зникло.

— І що саме нам доведеться зробити? — запитала Астрід, намагаючись не показати свого хвилювання.

Локі, який досі стояв трохи осторонь, посміхнувся і розвів руками.

— Це ж традиція, — промовив він, ніби все було очевидним. — Якщо хочеш заручитися підтримкою велетнів, маєш пройти їхній тест. І, повірте, це буде весело.

Астрід зітхнула.

— Якщо ти називаєш щось “веселим”, значить, це смертельно небезпечно.

— О, я не заперечую цього факту, — Локі лукаво підморгнув їй.

Велетень тим часом зробив знак іншим. Від найбільшого з них відокремилися дві тіні — менші за головного, але все одно значно вищі за звичайну людину. Вони мали важкі, кремезні тіла і шкіру кольору крижаного каменю.

— Ви маєте пройти три випробування, — оголосив велетень. — Кожне перевірить вашу міць, розум і витривалість.

— Традиційно, — пробурмотів Бальдр.

— Ви готові? — голос велетня відлунював у темному небі.

Астрід відчула, як холод пробігає її тілом. Вона зиркнула на Бальдра — в його очах була рішучість, хоча кутики губ ледь помітно сіпнулися.

— У нас немає вибору, — пробурмотіла вона і стиснула кулаки.

Бальдр кивнув.

— Ми готові.

Велетень вказав на першу ущелину, звідки долинав дивний, лункий звук, схожий на завивання вітру.

— Тоді випробування починається.

І вони ступили вперед, у темряву.

Астрід ступила вперед, і відразу ж темрява ущелини поглинула її. Повітря тут було густе, вологе, насичене глибоким, незрозумілим звуком, що лунав з надр землі.

Бальдр ішов поруч, а його меч випромінював слабке сріблясте сяйво, яке ледь освітлювало нерівні кам’яні стіни. Десь позаду пролунав приглушений сміх Локі.

— Ви виглядаєте так, ніби йдете на страту, — його голос, здається, лунав звідусіль.

— Локі, якщо ти маєш хоч крихту пристойності, то хоча б скажи нам, що це за випробування, — буркнув Бальдр.

— Ох, але ж це зіпсує всю інтригу!

Астрід обернулася і зіщулилася — позаду Локі не було. Його голос долинав ніби звіддаля, змішуючись із низьким гулом ущелини.

— Локі? — голосно покликала вона.

Жодної відповіді.

Бальдр напружився.

— Він не міг просто зникнути…

Раптом ущелина ожила.

Здавалося, що камінь почав дихати. Стогнати.

Спочатку тихо, потім гучніше. Гул ущелини перетворився на ревіння — не просто звуки, а голоси.

Кам’яні стіни почали змінюватися, ніби рідка тінь пробігла по них, і в наступну мить обличчя проступили просто з каменю.

Вони були спотворені — застиглі у крику, їхні очі горіли блідими вогниками.

— Що це за місце?.. — Астрід відчула, як у горлі пересохло.

Бальдр напружено вдивлявся в обличчя, що проступали з каменю.

— Це не просто випробування, — пробурмотів він.

Раптом одне з облич промовило.

— Біжіть…

Його голос був зітханням, зітлілим від вічності, в ньому вчувалася туга.

Астрід зробила крок назад.

— Що ти маєш на увазі?

Обличчя смикнулося, ніби від болю, і прошепотіло:

— Він наближається…

А тоді з темряви щось з’явилося.

Нечітка, розмита тінь, що рухалася плавно, але з неймовірною загрозою.

Очі Астрід розширилися.

І вона побігла.

Астрід бігла, ледве розрізняючи шлях у тьмяному світлі меча Бальдра. Каміння під ногами було слизьке, здавалося, що ущелина звужується, примушуючи її дихати все важче. Позаду чулося ревіння — не просто звук, а живий, майже відчутний жах, що переслідував її.

— Не зупиняйся! — крикнув Бальдр, тягнучи її за руку.

Попереду шлях роздвоювався. Одна стежка вела вниз, у ще густішу темряву, інша — вгору, де крізь камінь пробивався слабкий промінь світла.

— Вгору! — крикнула Астрід.

Але щойно вони рушили, тінь знову заворушилася. Вона змінилася — почала набувати форми. Дві довгі руки простяглися до них, а в темряві з’явилися жовті, бездонні очі.

Астрід заклякла.

Очі… Вони були знайомі.

— Ні… — прошепотіла вона.

— Що? — Бальдр різко повернувся до неї.

Але Астрід не могла відірвати погляду від тіні.

— Це не просто створіння…

Тінь раптом смикнулася вперед, і все довкола вибухнуло рухом. Кам’яні стіни застогнали ще голосніше, їхні обличчя спотворилися в болючих гримасах, а повітря наповнилося жахливим завиванням.

Бальдр, не гаючи часу, витягнув меч і зробив крок уперед, намагаючись захистити її.

— Тримайся позаду мене!

Але Астрід не могла рухатися.

Тінь повільно нахилила голову, і вона побачила те, що змусило її серце завмерти.

Її власне обличчя.

Змучене, спотворене, ніби викривлене у дзеркалі.

— Це… я?

Бальдр кинув швидкий погляд на неї, а тоді знову на тінь. Його обличчя на мить застигло в здивуванні, але він швидко оговтався.

— Це пастка, Астрід! Не дивись на неї!

Але вона не могла.

Тінь простягнула до неї руку, і тоді Астрід почула шепіт.

Глибокий, пронизливий.

— Повертайся…

Тоді все навколо зникло в темряві.

Темрява ковтнула Астрід, і раптом усе навколо стало… іншим.

Звуки ущелини стихли, а її ноги більше не торкалися землі. Вона зависла у просторі, де не було ні світла, ні тіні — лише безкрає порожнеча.

— Це… ілюзія? — прошепотіла вона, але навіть її власний голос здався їй чужим.

— Не зовсім, — відповів інший голос, і вона обернулася.

Перед нею стояла… вона сама.

Астрід відчула, як холод розтікається її венами. Її відображення було майже точним — ті ж риси обличчя, ті ж очі, тільки потемнілі, ніби в них вигоріло усе світло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍