Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

— Хто ти? — запитала вона.

— Ти знаєш, хто я, — голос двійника звучав м'яко, майже лагідно. — Я — ти. Але не та, якою ти є. А та, якою ти можеш стати.

Астрід на мить завагалася.

— Це… випробування?

Двійник посміхнулася.

— Це вибір.

Темрява навколо них ворухнулася, і з її глибини виринули тіні. Вони не мали чітких форм, але їхні голоси звучали ясно.

— Пам’ятаєш нас?

— Ми ті, хто прийшов раніше.

— Ті, хто не пройшов випробування.

— Ті, хто застряг між світами.

Астрід зробила крок назад.

— Що ви від мене хочете?

Двійник нахилила голову.

— Ми не хочемо нічого. Ми просто показуємо тобі правду.

Тоді одна з тіней торкнулася її руки, і Астрід відчула… пам’ять.

Спогади, що не були її власними.

Давня битва. Голоси, що кликали на допомогу. Чиясь зрада. Чиєсь забуття.

Вона відчула, як її тіло охоплює мороз.

— Це не моє, — прошепотіла вона.

— Поки що ні, — відповіла двійник. — Але вибір уже близько.

Раптом темрява знову закрутилася навколо неї, і голоси стихли.

Щось смикнуло її назад, і вона почула далекий голос Бальдра:

— Астрід!

І наступної миті вона знову стояла в ущелині, а меч Бальдра світився так яскраво, що його світло боляче різало очі.

— Ти… ти зникла на мить… — задихався він.

Локі стояв трохи осторонь, схрестивши руки, і спостерігав за нею з неприхованим інтересом.

— Ну, що ж, це було цікаво, — промовив він. — Що ти бачила?

Астрід з силою стиснула кулаки.

— Себе. Але не ту, яку я знаю.

Локі посміхнувся.

— О, це лише початок.

І тоді каміння знову затремтіло, і вони зрозуміли — випробування ще не скінчилося.

Земля під ногами здригнулася, ніби хтось пробудив велетня, що дрімав у її глибинах. Астрід ледь утримала рівновагу, схопившись за плече Бальдра.

— Що тепер? — пробурмотіла вона.

Локі не поспішав відповідати, лише схилив голову набік, дослухаючись. Його очі блищали в тьмяному світлі меча Бальдра.

— Вони йдуть, — сказав він нарешті.

Астрід важко проковтнула слину.

— Хто «вони»?

Відповідь надійшла майже миттєво.

Із темряви ущелини почали виринати тіні — високі, худі постаті з порожніми очима, що мерехтіли холодним світлом. Вони не ступали, а ковзали, мов примари, і з кожним рухом від них здіймався дрібний попіл, який осідав на кам’яній поверхні.

— Душі? — здогадалася Астрід.

— Скоріше, відлуння тих, хто колись прийшов сюди і не повернувся, — пробурмотів Бальдр, стискаючи меч. — Вони більше не живі, але й не мертві.

— Ох, які жорстокі слова, — протягнув Локі, роблячи крок уперед. — Це лише уламки, залишені світлом зірок.

Астрід глянула на нього, не розуміючи.

— Що?

— Колись ці душі були частиною небесного вогню, — пояснив Локі. — Але коли їх покликав інший голос, вони впали сюди. Вони хочуть забрати когось із собою, щоб заповнити пустоту.

Бальдр підняв меч вище, відганяючи перших примар.

— Вони не отримають нас.

Але Локі хмикнув:

— Справа не в тому, хто кого отримає. Справа в тому, що ти їм скажеш.

Астрід відчула, як тіні наближаються. Вони не кидалися, не атакували — просто чекали.

Вона зробила крок уперед.

— Чого ви хочете?

Примари завмерли. Потім одна з них, трохи більша за інших, простягнула до неї руку. Її голос був схожий на зітхання.

— Вибір.

Астрід глянула на Бальдра, потім на Локі.

— Що вони мають на увазі?

Локі дивився на неї уважно.

— Можливо, настав час перевірити.

І тоді примари почали шепотіти. Їхні голоси переплелися в одну тужливу пісню, що звучала десь між світом живих і мертвих.

Астрід відчула, як її охоплює прохолодний вітер. І тоді перед її очима з’явилося дві дороги.

Одна — вкрита зоряним попелом, що мерехтів холодним сріблом.

Друга — темна, майже непомітна, але відчувалася в ній загроза.

— Обери шлях, Астрід, — прошепотів один із примар.

Її серце калатало.

— Якщо я виберу неправильно?..

— Не існує неправильного вибору. Є лише наслідки.

Астрід стояла нерухомо, дивлячись на два шляхи, що відкрилися перед нею. Зоряний попіл, що мерехтів на одному, здавався знайомим і водночас чужим. Темна стежка, навпаки, кликала до неї своєю тишею, ніби затаєним обіцянням чогось… глибшого.

— І що, мені просто вибрати? — пробурмотіла вона, відчуваючи, як її пальці стискають повітря в безсилій спробі знайти відповідь.

Локі схрестив руки на грудях, його очі хитро поблискували.

— Так, саме так. Але пам’ятай: будь-яке рішення має ціну.

Бальдр зробив крок ближче, його обличчя було напруженим.

— Не слухай його, Астрід. Вибір важливий, але ти маєш керуватися тим, що відчуваєш.

— Ох, яка зворушлива підтримка, — Локі похитав головою. — Тільки от чи завжди «відчуття» ведуть у правильному напрямку?

Астрід не знала, що їй робити. В її грудях завмерло щось тривожне, очі бігали від одного шляху до іншого.

— Що станеться, якщо я піду дорогою зоряного попелу?

Примари відповіли не одразу. Одна з них підняла голову, і її голос пролунав, мов далекий відгомін бурі:

— Ти повернеш те, що колись втратила.

Бальдр стиснув меч.

— Це звучить… непевно.

Астрід перевела погляд на темну дорогу.

— А якщо я піду нею?

Цього разу відповів Локі. Його голос був м’яким, майже вкрадливим:

— Ти знайдеш те, про що навіть не здогадувалася.

Астрід затримала на ньому погляд.

— Ти вже проходив цим шляхом?

Локі зупинився, ніби задумався, а потім широко посміхнувся.

— А ти як думаєш?

Щось у його відповіді змусило її нервово ковтнути.

Вона зробила крок уперед і простягнула руку. Попіл із зоряної дороги торкнувся її пальців, і вона відчула… щось тепле, майже знайоме. Голос, якого вона не могла згадати, але який відлунював у її серці.