Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

їх на станції біля умивальника. Однак нам сказали, що немає підстави вбачати у цьому кримінал. Так ті пальці і залишилися в поліції. Від пасажирів також не надходило заяв про загублені пальці. Може, їх і досі зберігають у поліційному сховищі.

— Дивна історія, — сказав Цкуру. — Чому власник раптом у вже зовсім дорослому віці вирішив відрізати шості пальці?..

— Так, це загадка. Я сам із цікавості почав студіювати те питання. Це явище називають полідактилією. Багато відомих людей мали таку ваду. Не знати, як було направду, але збереглося свідчення, що Хідейоші Тойотомі ( Хідейоші Тойотомі (1536—1598) — один із найвидатніших самураїв в історії Японії, який доклався до об’єднання країни в період воєн та міжусобиць) теж мав по два великі пальці. Можна навести й інші приклади. Серед шестипалих є відомі піаністи, літератори, художники, бейсболісти. А з вигаданих персонажів шість пальців на руках у Лектора з «Мовчання ягнят». Щестипалість не таке вже рідкісне явище, а з погляду генетики цей ген є навіть домінантним. Між расами існують відмінності, однак загалом одна людина з п’ятисот — із шістьма пальцями. Тільки, як я вже казав, більшості з них батьки роблять операцію до однорічного віку, поки за пальцями не закріпилися функції. Тому ми фактично не бачимо цього явища. Я сам про це не чув, поки мені їх не залишили на станції.

Цкуру сказав:

— І все-таки одного не можу зрозуміти. Якщо цей ген домінантний, то чому не народжується все більше шестипалих?

Начальник нахилив голову в задумі:

— Справді, цікаво чому. Це питання для мене заскладне.

І тут несподівано заговорив Сакамото. З осторогою і страхом, наче відкочував убік важезну брилу, що затуляла вхіц у печеру.

— Я хотів би щось додати, якщо дозволите.

— Звісно, — Сакамото здивував Цкуру. Він належав до юнаків, які не беруть слова самі, якщо їх не питають. — Ми слухаємо.

— Багатьох людей вводить в оману слово «домінантний». Щоби якась риса поширилася без обмежень, замало просто бути домінантною, — сказав Сакамото. — Серед вроджених дефектів є багато таких, що успадковуються через домінантний ген, однак загальнопоширеними не стають. У багатьох випадках, на щастя, такі явища не переходять певної межі й так і залишаються рідкісним явищем. Усе тому, що домінантний ген є не більше ніж одним з елементів розподілу певної риси. Серед інших це, наприклад, виживання найпристосованіших або природний добір. Це не мій здогад, але, напевно, шість пальців людині забагато. Врешті- решт, оперування п’ятьма необхідне та достатнє чи, краще сказати, найефектівніше. Тому насправді шестипалість залишається у меншості, хоча й передається домінантним геном. Тобто закон добору превалює над домінантним геном.

Випаливши це на одному подиху, Сакамото знову вмовк.

— Ось як, — сказав Цкуру.

— Щось мені видається, що тут можна простежити спільні риси з процесом переходу від дванадцяткової до десяткової системи числення.

— Ну так, може, воно відповідає одиницям п’яти та шести пальців, — погодився Сакамото.

— До речі, чому ти так добре на цьому знаєшся? — здивувався Цкуру.

— В університеті я слухав лекції з генетики. Мені просто було цікаво, — відповів Сакамото і залився рум’янцем.

Начальник весело розсміявся.

— Он як, знання з генетики придаються, навіть якщо працюєш у залізничній компанії. Вчитися таки треба.

Цкуру звернувся до начальника:

— І все ж я думаю, що шість пальців для піаніста — справжній скарб.

— Але видається, що це не так, — відповів начальник. — За словами піаністів із шістьма пальцями, той палець, навпаки, заважає грати. Я схиляюся до думки Сакамото, що людині важко однаково вільно оперувати шістьма пальцями. А п’ятьма якраз добре, якщо так можна сказати.

— Чи людина з шістьма пальцями має хоч якусь пере¬ вагу? — спитав Цкуру.

— Я різне читав. Не знаю, правда це чи ні, але, наприклад, у середньовічній Європі таких людей спалювали на вогнищі як чаклунів та відьом. У якійсь країні, кажуть, у час Хрестових походів людей із шістьма пальцями вирізали. А ось на Борнео дитину, яка народилася з шістьма пальцями, автоматично робили магом. Може, це й не перевага...

— Робили магом? — перепитав Цкуру.

— Лише на Борнео.

На цьому завершилася обідня перерва, та й їхня розмова також. Цкуру подякував начальникові за обід і зно¬ ву рушив із Сакамото до праці.

За роботою над кресленнями Цкуру раптом осяяло. Історія, яку переповідав йому Хайда з уст свого батька! Чи, бува, мішечок, який джазовий піаніст Мідорікава клав на фортепіано перед тим, як почати грати, не був отим самим мішечком із шостими пальцями рук, що знайшли на станції? З якоїсь причини піаніст зробив собі операцію вже в дорослому віці і носив баночку з пальцями із собою. А перед грою неодмінно клав її на інструмент. Як оберіг.

То були, звісно, лише здогади. Нічим не обґрунтовані. І це мусило трапитися (якщо справді трапилося) вже понад сорок років тому. Але що більше він про це думав, то дужче переконувався, що розповідь начальника може заповнити прогалину в історії Хайди про Мідорікаву. Цкуру з олівцем у руці сидів за креслярським столом аж до пізнього пообіддя, міркуючи про це.

Наступного дня Цкуру мав зустріч із Сарою на Хіроо ( Хіроо — район центрального Токіо). Вони зайшли в маленьке бістро у глибині кварталу (Сара знала багато таких ресторанчиків у закутках токійських кварталів), і за вечерею Цкуру розповів їй про те, як він зустрівся в Нагої із Синім та Червоним і про що вони говорили. Він намагався переказати найголовніше, однак розповідь однаково вдалася довгенькою.

Але Сара пильно слухала й інколи уточнювала те, що її зацікавило.

— Отже, Біла розповіла інщим, що ти її чимось споїв і зґвалтував, коли вона ночувала в тебе у Токіо?

— Так.

— Розповідала вона все це дуже мальовничо та реалістично? Незважаючи на те, що сама була сором’язливою дівчиною й уникала будь-яких розмов про секс?

— Принаймні так казав Синій.

— І ще вона казала, що ти дволикий?

— Вона казала, що з мого обличчя напоказ інші навіть не можуть уявити, яким є моє потаємне лице.

Сара на хвилю задумалася.

— А тобі нічого не спадає на гадку? Може, у вас із Білою був момент особливої близькості?

Цкуру заперечив:

— Ні, не було ніколи. Я пильнував, аби такого не допустити.