Мері Роуч - Вояки

струмінь на ціль, і «негайно викинути, щойно операцію завершено», та невеличкий бронзовий пристрій для розбризкування, щось середнє між розприскувачем парфумів та розпилювачем пестицидів, останній — «для прихованого носіння в руці чи кишені». Тут я уявила собі, як дружина британського оперативника випадково натрапляє на цю штуку в кишені свого чоловіка, підіймає її до рівня обличчя та стискає грушу, очікуючи на хмарку одеколону, натомість дістаючи черговий тривожний натяк на те, що коханий все ж таки не зовсім щирий щодо подробиць своєї кар’єри.

Мета: «висміювання або презирство». Деморалізація та вплив на психічний стан німецьких і японських офіцерів в окупованих країнах. Спецслужбам союзників дуже хотілося винайти дешеві непримітні пристрої, що можна було б вкласти до рук саботажників та груп опору, вмотивованих цивільних, які хочуть допомогти в боротьбі.

УСО, за допомогою розробників зброї Національного комітету оборонних досліджень, НКОД (National Defense Research Committee — NDRC), взялися розробляти власну смердючу речовину. В мемуарах, опублікованих через двадцять років після війни, Ловелл намагався применшити зусилля, витрачені на розроблення SAC-23 — «забруднювача, смердючого», — згадуючи про нього як про «комічну переміну» в «жорсткій, кривавій і брудній» роботі зі створення «нових особливих знарядь убивства людей». Але товщина архівних тек, як і детальний, абсолютно серйозний педантизм їхнього вмісту, натякають на інше. Проект SAC-23 розробляли протягом двох повних років, випробовуючи терплячість і переповнюючи шухлядки для вхідної кореспонденції сімох майорів[133], вісьмох лейтенантів, чотирьох капітанів та одного підполковника.

Первинним завданням Ловелла, як він описував це в мемуарах, було створення речовини з «відразливим запахом дуже рідкого проносу». («Хто, я?» — кодова назва, яку Ловелл використовував для розроблення SAC-23.) Речовина, яку збиралися роздати учасникам опору в Китаї для приниження японських офіцерів. Ловелл чомусь вірив, що японці будуть особливо вразливі саме в такий спосіб: «Вважають, що японець не звертає уваги на акт публічного сечовипускання, але до дефекації він ставиться як до дуже таємної та ганебної дії». (Схоже на расизм.) З боку НКОД було також висунуто додаткові вимоги. Речовина повинна була мати «радіус дії» не менш ніж десять футів[134] «без зворотної дії». «Застосування не повинно спричиняти шум». Непримітна. Непіддатлива до дощу, мила, розчинників. Повинна забезпечувати сором щонайменше на кілька годин.

Розробляння формули доручили хіміко-технологічній фірмі з Кембриджа, Массачусетс. Компанія «Артур Д. Літтл» призначила виконавцем свого найліпшого спеціаліста із запахів та ароматів — «носа на мільйон доларів». Ернест Крокер був готовий до розв’язання складних завдань, наприклад відтворення смороду сміттєзвалища в розпал літнього дня. У пояснювальній записці він писав: «Сморід поміж ароматів можна порівняти з бур’яном поміж рослин, рослиною, що росте не в тому місці, як картопля в квітнику». Іншими словами, усе залежить від оточення[135]. Запах масляної кислоти біля прилавка магазину італійської гастрономії ми сприймаємо як сигнал про наявність сиру пармезану, а будь-де ще — як про те, що хтось виблював. У такий самий спосіб запах триметиламіну можна описати як рибний, або вагінальний, — як сором’язливо висловився Крокер, «приємний або неприємний — залежно від обставин». Існує небагато запахів, які незалежно від обставин класифікуються як огидні. От такі й були потрібні УСО: «огидний сморід».

Основним активним інгредієнтом британської «С-рідини» був скатол, сполука, що має інтенсивний запах фекалій[136], її виробляють кишкові бактерії в процесі розкладання м’яса. Так написано в іншій пояснювальній записці Крокера, з невимушеним заголовком «Факти про фекалії». Кислоти з перетравлених вуглеводів, писав він, додають кислі ноти шлункових газів. Незначні кількості сульфату водню забезпечують зрадницький сморід тухлих яєць. І так далі. Висновок: імітувати сморід лайна — не таке просте завдання. Запах людських фекалій, як і будь-який інший природний запах, приголомшливо складний, охоплює десятки, якщо не сотні хімічних сполук. (Ось чому новомодні «пердіжні спреї» мають огидний запах, але не дуже схожий на справжній.) Високоточне відтворення — справа надзвичайно нелегка і дорога.

І, на думку Крокера, не найефективніша. «Узагалі,— писав він, — суміші бентежать сильніше». Одна з функцій нюху, як і смаку, — убезпечення, він діє як система раннього виявлення хімічних речовин, що можуть бути загрозою. Якщо людина не може розпізнати запах, вона не може бути впевнена, що перебуває в безпеці. Упродовж тисячоліть люди, які обходили незнайомі запахи, виживали частіше і передавали свої гени нащадкам. Отже, незнайомий огидний запах — потужніша зброя, ніж просто сморід.

Типовіше використання з військовою метою «мелодорантів» — так називають сучасні несмертельні види хімічної зброї, що впливають на нюх, — «позбавлення території», тобто недопущення або примушення покинути якесь місце-ціль: в’єтконгівський тунель, схованку терористів, таємний склад зброї. Майже завжди це коктейль відразливих запахів. У записці «Про речовини з огидним запахом» УСО описані маленькі скляні капсули зі смердючим вмістом, які поширювали серед груп опору для розкидання на килимах у місцях, де збиралися нацисти. Офіцери несвідомо розчавлювали їх своїми блискучими чорними чоботами (як у дресирувальників левів), і приміщення наповнював (та всіх виганяв з нього) різкий сірково-аміачний сморід.

Крокер узявся до роботи. Задля перевірки ефективності десятків огидних сумішей він улаштовував «органолептичні випробовування» із залученням співробітників. «Органолептичний» означає «такий, що впливає на органи чуттів». Це також означає, що ви не хотіли б працювати в «Артур Д. Літтл» наприкінці 1943 року.

Урешті-решт Крокер зупинився на суміші скатола, масляної, валер’янової та капронової кислот і меркаптану — лайно, блювотина, смердючі ноги, цап і тухлі яйця. Зразки в двох варіантах — інтенсивніша «сморідна паста» для намазування та смердюча рідина у свинцевому тюбику місткістю дві унції[137] — було підготовано та представлено НКОД. Крокер запевнив замовника, що той забезпечить об’єкту «великі незручності протягом не менш ніж двох годин за температури повітря 70 °F[138]». Він пообіцяв, що це буде ніяк не менше ніж «повний остракізм», завершивши звіт, безумовно, унікальною в історії маркетингу фразою: «Продукт викличе  таку тривалу та сильну огиду, як тільки це можливо для продукту цього типу».

Пем Далтон у лабораторії має пляшечку засобу «Хто, я?». Далтон працює в Центрі хімічних відчуттів Монелла (Monell Chemical Senses Center), незалежній неприбутковій установі, що має зв’язки з розташованим неподалік Пенсильванським університетом, довгу історію досліджень мелодорантів за фінансування Міністерства оборони, а ще — зроблений із бронзи ніс заввишки чотири фути[139] перед фасадом. Уперше ми з Пем зустрілися 1997 року, коли вона була експертом-свідком у судовій справі проти однієї свиноферми. Тоді вона була жвавою дівчиною з рудим волоссям, яка проходжувалася вздовж огорожі з «електронним носом» у руках і збирала зразки запахів. Тепер на її обличчі трохи побільшало