Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

— Отже, — мовив збентежений сильніше, ніж будь-коли, але сповнений надії Амброуз, — коли б я випив вміст зеленого фіала, то зміг би повернутися до своєї епохи? 

— Достеменно так. І, судячи із того, що ви розповіли, я певна, що ваше повернення завдасть Азедаракові чимало прикрості. Адже се так на нього схоже — дістати собі зисковну церковну посаду. Він завжди вмів скористатися зі слушної нагоди, повсякчас дбав лише про власні вигоди та добробут. І я впевнена — його навряд чи потішить, якщо ви таки добудетеся до архиєпископа… За вдачею своєю я не мстива… одначе, з другого боку… 

— Несила мені збагнути, як то хтось міг би до вас збайдужіти, — галантно мовив Амброуз, помалу осягаючи своє становище. 

Моріаміс усміхнулася. 

— Се гарно сказано. А ви і справді чарівливий юнак, дарма що маєте на собі сесю похмуру мантію. Я рада, що порятувала вас від сих друїдів, які б вирвали вам серце із грудей та офірували його своєму демонові, Тараніту. 

— То зараз ви відправите мене назад? 

Моріаміс трохи насупилась, а тоді набрала якнайспокусливішого вигляду. 

— Хіба аж так ви прагнете полишить господиню? Ви ж бо нині живете в іншому сторіччі, тож якийсь там день чи тиждень, чи й місяць анітрохи не вплинуть на те, якої днини повернетеся назад. А крім того, я зберегла у пам’яті Азедаракові формули; мені відомо, як ними користатись, і з їхньою допомогою я зможу підсилити дію зілля, якщо у тому стане потреба. Що ж до перенесення у часі, то зазвичай воно відбувається точно на сімсот років уперед або назад, одначе дію зілля можна трохи посилити або послабити. 

Сонце вже скотилося за верхівки сосен, і м’який вечірній смерк почав заповнювати внутрішній простір вежі. Служниця покинула покої. Моріаміс підійшла до Амброуза, який сидів на грубій лаві, та сіла коло нього. І досі всміхаючись, вона прикипіла до нього поглядом своїх бурштинових очей, в глибинах яких палало млосне полум’я, й здавалося, неначе полум’я те розгорялося яскравіше мірою того, як довкола густішали сутінки. Не кажучи ні слова, вона почала повільно розплітати свою важку косу, й від її волосся линули пахощі, тонкі та солодкі, наче пахощі гіацинта. 

Від її чарівної близькості Амброуз геть зніяковів. 

— Не певен я, чи правильно вчиню, коли залишусь. Що подумає архиєпископ? 

— Мій любий хлопчику, таж архиєпископ іще навіть не народився, й спливе принаймні шістсот і п’ятдесят років, перш ніж він з’явиться на сей світ. А коли ти, зрештою, повернешся, усе те, що ти робив упродовж свого перебування зі мною, залишиться в минулому, віддаленому від твоєї доби не менш як сімома століттями… сього часу цілком достатньо для відпущення будь-якого гріха, байдуже, скільки разів його було повторено. 

Неначе той, хто втрапив у тенета якогось фантастичного сновидіння та виявив, що сновидіння те аж ніяк не можна назвати неприємним, Амброуз піддався й скорився сим незаперечним жіночним доводам. Він заледве розумів, що́ мало статися, проте, зваживши на виняткові обставини, на які йому вказала Моріаміс, юнак зрозумів, що суворі приписи чернечого послуху цілком можна буде послабити майже будь-якою мислимою мірою, та ще й до того ж се не матиме своїм наслідком ані духовної загибелі, ані навіть серйозного порушення обітниць. 

  IV 

Місяць по тому Моріаміс із Амброузом стояли коло друїдського вівтаря. Був пізній вечір, і понад спорожнілою галявиною сходив місяць на підповні, гаптуючи своїм срібним мереживом верхівки дерев. Теплий подих літньої ночі був ніжний, немов зітхання сповитої дрімотою жінки. 

— То після всього ти мусиш іти? — сповненим благання та жалю голосом запитала Моріаміс. 

— Се — мій обов’язок. Я мушу повернутися до Климента з Книгою Ейбона та рештою зібраних мною доказів, які свідчать проти Азедарака. 

Щойно злетівши з його вуст, слова ті видалися Амброузові дещо удаваними; він щосили намагався переконати себе у незаперечності та вагомості власних доводів, але намарно. Його перебування з Моріаміс було справжньою ідилією, і, хоч як дивно, він не годен був засудити її як гріховну. Та ідилія надавала усьому, що їй передувало, якоїсь похмурої нереальності. Цілий місяць юнак жив, наче щасливий поганин, вільний від будь-якої відповідальності й обмежень, цілком забувшись у блаженному сні, і отепер, спонукуваний невиразним відчуттям обов’язку, мусив повернутися до сумного існування середньовічного ченця. 

— Не намагатимуся тебе спинити, — зітхнула Моріаміс. — Однак я сумуватиму за тобою й пам’ятатиму як гідного коханця та милого товариша в забавах. Ось твоє зілля. 

Коли Моріаміс наливала зелену есенцію до невеличкої чаші, яку невдовзі подала Амброузові, рідина під місяцем видавалася холодною і майже безбарвною. 

— Чи ти цілком упевнена в його дієвості? — запитав чернець. — Чи впевнена ти, що я повернуся до таверни «Бон Жуісанс» невдовзі після свого зникнення звідти? 

— Авжеж, — відказала Моріаміс, — бо ж зілля се завжди несхибно діє. Але зажди-но, я принесла іще фіал — він для минулого. Візьми його з собою: хто зна, можливо, колись тобі захочеться повернутися і знову навідатись до мене. 

Амброуз узяв червоний фіал і заховав його за пазухою ряси, поруч із прадавнім чаклунським манускриптом із Гіпербореї. А тоді, як слід розпрощавшись із Моріаміс, він з несподіваню рішучістю осушив чашу. 

Залита місяцевим сяйвом галявина, сірий кам’яний вівтар і Моріаміс — усе пощезло в нуртовищі вогню та тіней. Здавалось Амброузові, ніби він нескінченно довго злітає у височінь, ширяючи крізь фантасмагоричні безодні, посеред невпинної коловерті мінливих форм, які кружляли й танули у довколишньому чорториї. Зрештою він усвідомив, що знов опинився у заїзді «Бон Жуісанс», та ще й, схоже, за тим самим столом, що за ним він сидів у товаристві сьє де Емо. Зала була залита ясним сонячним світлом і вщерть заповнена людьми, серед яких юнак намарно намагався відшукати рум’яне господареве обличчя або ж когось із обслуги чи гостей, яких він бачив під час своїх попередніх відвідин. Однак усі ті люди були йому незнайомі, а меблі видавалися на диво старими й значно засмальцьованішими, ніж він їх запам’ятав. 

Помітивши появу Амброуза, усі присутні почали розглядати його з відвертою цікавістю й зачудуванням. Якийсь високий чолов’яга зі скорботними очима та важкою щелепою поквапливо підійшов до ченця і вклонився йому з виразом, який міг би здатися улесливим, якби не був сповнений допитливої зухвалості. 

— Чого бажаєте? — запитав він. 

— Се — таверна «Бон Жуісанс»? 

Господар витріщився на Амброуза. 

— Ні, се — таверна «От Есперанс161», у якій я господарюю от уже років тридцять. Невже ви не подужали прочитати вивіску? Ся таверна звалася «Бон Жуісанс» ще за часів мого батька, та по його смерті я ту назву змінив. 

Амброуза охопив жах. 

— Але ж, коли я нещодавно навідувався сюди, таверна ся мала іншу назву, та й господарював тут інший! — збентежено скрикнув юнак. — Власник був опасистий веселий чоловік, анітрохи не схожий на вас. 

— Ото мій батько був такий достоту, як ви описуєте, — проказав господар таверни, іще підозріливіше придивляючись до Амброуза. — Одначе, як я й сказав, він уже тридцять років як помер, а ви, певна річ, тоді ще й на світ не народилися. 

Амброуз почав усвідомлювати, що́ сталося. Чи то через якусь помилку, а чи то через надмірну міцність смарагдове зілля перенесло його задалеко у майбутнє, і він на багато років випередив свій час! 

— Я мушу продовжити подорож