Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Кобзар співав так щиро, ніби сам був із Ордену. Северин відчув, як щоками котяться сльози. Савка і Ярема обійнялися за плечі, вони також плакали. Гнат скорботно похилив голову, а Пилип, єдиний тверезий, слухав пісню незворушно, склавши руки на грудях.

Коли дума скінчилася, перехожі зааплодували, а Северин без роздуму кинув кобзареві два дукачі. Решта братів також кинули по парі золотих. Кобзар затетерів і вирячився на десять монет.

— Як тебе звуть? — спитав Северин.

— Василь... Матусевич, — кобзар перевів подих і несміливо продовжив: — Панове лицарі, це ж купа...

— Василю, ми тут з браттями гуляємо, приєднуйся до нас, га? — перебив його Савка. — Ти так добре зіграв, що ми просто мусимо тебе пригостити. Гайда з нами! Почастуємо!

Василя не потрібно було запрошувати двічі. Десять дукачів, гроші, які і не снилися кобзареві за один вечір чи навіть місяць, зникли у кишені за пазухою, а бандура лягла за спину. Новий знайомець аж сяяв від щастя.

— А то правда, що у кобзарів є якась власна потаємна мова? — миттю пристав до нього Савка.

— Є! Зветься лобурською. Але я її вам не розкрию, бо то цеховий секрет.

Ватага перестрибнула до якогось шинка. Северин помітив, що час рухається уривчасто. Тільки-но він розмовляв із Василем, його другом-кобзарем, що недавно мав одклінщину, як почулося:

— Де той гебрейський вилупок? Зараз я задам прочухану тій жидівській сраці! А потім зжеру його юродивого коня...

Гната гуртом вгамували.

Як відомо, після четвертої чарки кожен українець стає гетьманом, а характерники випили не менш як тричі по чотири чарки, тож розмова поїхала по політиці.

— Розігнати треба всю ту Червону раду! — проголошував Северин, а Василь поряд кивав. — Нащо вони потрібні, ті церковники з магнатами? Нехай буде тільки одна рада, Чорна! А її скоротити втричі, бо хіба всіх делегатів запам'ятаєш, клятий Данилишин...

— Тобі аби розігнати, — обурювався Ярема. — Куди державі без шляхти? Не м-можна так вирішувати с-складні питання! Треба д-думати фундаментально... Оно подиви на Велику Британію, там також дві... Двокімнатний парлямент.

— Це ти так кажеш, бо сам шляхтич.

— Ясновельможний!

Якоїсь миті Северин відчув приплив безмежної любові до всіх навколо, і голосно про те повідомив. Брати підняли чарки за його здоров'я.

— П'ю, щоб та невідома кралечка тобі відповіла! — додав Гнат і підморгнув, але одним оком зробити це не вийшло, тому він просто кліпнув очима.

Мінялися шинкарі і настоянки: Северин ніби сидів у возі, що їхав повз шинкваси, навколо все постійно крутилося, а він лише час від часу закидав у горло нову чарчину.

Ось вони пригощають усіх присутніх, громада вдячно гуде та підіймає тости за вовчих лицарів, Василь щось співає, навколо підспівують, от вони на вулиці, Ярема голосно позбавляється залишків неперетравленого, Гнат вкотре намагається побитися з Пилипом, Северин жаліється на жорстоку Ліну, що вкрала його серце, або причарувала, бо дідько знає тих відьом, що у них там на умі, тим паче вона має такі чудові очі, хоча й різні, та до цього звикаєш, і знову шинок, блищать шаблі, дзвін розбитого, перелякані крики, Пилип дає гроші якимось розгніваним сердюкам, раптом — високі холодні сходи над Дніпром.

— Я у дитинстві до біса боявся п'яних, — Гнат гупнув себе по грудях. — Уявляєш? Вони, курва, поводилися непередбачувано, рухалися дивно, розмовляли нерозбірливо... Розумієш? Малому таке до всрачки страшно! Я перестав боятися, коли першому роз'юшив носа. А тепер я виріс... І подивись, що зі мною стало! Йохане життя! На кого я, холера, перетворився?

— На кого?

— Я сам п'яний! — Гнат смикнув себе за вуса. — Жалюгідний вар'ят!

Ярема люто розмахував пірначем і ревів, що він ясновельможний.

— Чернь! Холопи! Бидло! Смерди! Де та потороч із хрестами нашитими? Навчу їх манер!

Шляхтич спересердя випустив пірнача, спробував його підняти, впав сам, випростався, розквіт у посмішці і почав розкидатися монетами.

— Знайте шляхетську щедрість Ярових! Равич, пся-крев, Равич! Сію-вію засіваю...

Северину сподобався такий широкий жест і він теж взявся засівати грошима, як раптом з'ясувалося, що його капшук порожній, але характерник не засмутився.

— Пилипе, дай грошей засіяти.

— Не дам.

— Северине! Брате, — Савка завис на кілька секунд у непевній мовчанці. — Щ-щ-щиглик.

— Щезник.

— Та байдуже. Розбий нам парі! Піду та знайду тих злостивих покидьків... Переможу підступних викрадачів молодих характерників! Не будь я герой Савка Деригора!

Гнат хитав головою і сам похитувався разом із нею.

— Ти, Павичу, чванько й базікало, який власного прутня у штанях не знайде.

— Будь свідком, Северине!

Чорнововк непевним рухом, ледь не влучивши Гнату по носі, засвідчив їхній заклад.

Останнє, що пам'ятав Северин того вечора, — як Савка, погойдуючись, зникає у темряві.

Розділ 5

Розплата прийшла на ранок.

Северин спробував розплющити очі. Очі не підкорилися. Він спробував вдруге. Очі ніби чавуном залило. Северин відступився.

Як же кепсько! Не порівняти з пеклом першого обернення, але... Лишенько, як же погано. Ніколи не треба так пити.

Зосередитися. Розплющити очі та нарешті побачити, де він. Ох, будь проклята горілка... Северин застогнав, доклав волі — цього разу повіки неохоче розклеїлися.

Від світла у скронях запульсувало, у лобі загуло, а візія світу попливла непевними брижами. Виявилося, що хтось дбайливо уклав Северина у ліжко в його апартаментах, проте не був аж настільки люб'язним, аби позбавити одягу та взуття.

Поруч на столику блищала порожня кришталева карафа — така красива і така безкорисна. Северин ковтнув неіснуючу слину і знову застогнав, шкодуючи, що не знає жодних чар проти похмілля.

У коридорі почулися оглушливі кроки. Характерник скривився. Як він не помічав, що у цьому триклятому готелі такі