Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

До апартаментів Олефір зайшов без стуку.

— По нас приїхали, — він не витрачав часу на привітання. — Через годину маємо бути напоготові.

— Брате, — язик шкрябав пересохлого рота. — Просто приріж мене та й поготів...

Северин відвернувся та роздивився решту кімнати: наче все ціле. Він точно люто рубав щось — або когось — шаблею. Чи то був не він? Замість спомину зяяло чорне провалля. До дідька! Добре, що шабля не загубилася та валялася поряд із порожньою пляшкою з-під горілки. Клята горілка...

— Вставай, — Пилип ніяк не відреагував на прохання побратима. — Мені потрібна допомога, аби добудитися Ярового. Енея цим турбувати не хочу.

— Не можу встати... Не тупочи так, по скронях гамселиш... Ненавиджу все це, Господи, ніколи так не питиму. .. Яке завдання, який Орден, я хочу померти...

Олефір, не звертаючи уваги на скиглення, насилу зіп'яв його на ноги та підвів до ванни, відкрутив холодний кран. Голова Северина зі стогоном полегшення пірнула у воду, а Пилип притримував решту тіла від пірнання слідом за головою.

Біль у скронях заледенів. Він хлебтав воду кілька довгих секунд, після чого отримав здатність так-сяк мислити та рухатися.

— Чорт із тобою. Гайда до Малюка.

На пробудження Ярового пішло втричі більше часу. Шляхтич хропів, як невеличкий паротяг, і навіть на поливанку не реагував — допоміг лише лоскіт під пахвами. Пробуджений Ярема кинувся шукати пірнача, знайшов його під ліжком, перехрестився та заспокоївся.

— Татів пірнач! Родинна реліквія, — пояснив він. — Мені мамуньо за нього голову відірве.

Гнат мав вигляд неприродно блідий, його оселедець розхристався, а вуса обвисли, наче у старого кота. Він дивився на світ недобрими почервонілими очима.

Характерники абияк зібрали сакви та скупчилися біля портьє, де отримали остаточні рахунки. Виявилося, що ані Гнат, ані Ярема, ані Северин жодних монет не мали — і не тільки тих, що їм видав осавула, а й навіть власних заощаджень.

— Порожній капшук, — констатував Чорнововк, розглядаючи підкладку гаманця.

— Матінко божа, — перехрестився Яровий. — Куди ж ми викинули стільки грошви?

Єдиний, хто міг би відповісти на це питання, мовчки розплатився, включно з відшкодуванням порубаного на друзки стола у кімнаті Гната, та безслівно покрокував до стаєнь. Трійця потягнулася за Пилипом.

— Оце погуляли, — пробурмотів Северин. — Голі, як турецькі святі...

— Братик Варган — чудова людина, — просичав Ярема, безперестанно потираючи лоба. — Нехай його Бог оберігає та Мамай допомагає...

Гнат мовчки закрутив оселедець навколо вуха.

— Щасти, панове лицарі, — гукнув їм портьє. — Чекаємо вас знову у Діамантовому палаці!

Гнат прогарчав щось малозрозуміле, але явно непристойне.

— А де Савка? — Северин нарешті збагнув, кого не вистачало.

— Деригора з'їхав уночі до нашого повернення, — повідомив Пилип, лаштуючи сакви на свого коника. Буран стояв слухняно і лише помахував довгим хвостом. — За свідченнями прислуги, був дуже нетверезим, але за постій розплатився. Зібрав речі, не без допомоги пахолка засідлав Інцитата та поїхав у невідомому напрямку. На місці його коня знайшовся Василь.

— Який Василь? — спитав мляво Северин.

— Наш новий друг, кобзар, якого ми зустріли вчора, — нагадав Пилип. — Він спав у обіймах з бандурою. Я його збудив, він Савку не бачив. Передавав вам усім земний уклін.

Северин почав пригадувати. Кобзар Василь... Шинки... Гнат... Парі!

— Савка заклався з Гнатом на те, що знайде викрадачів молодих характерників, — згадав Северин. — Невже і справді поїхав?

— Ох курва, — мовив уперше за ранок Гнат.

— Схоже, він сприйняв обіцянку всерйоз, — знизав плечима Пилип.

— Де ваш п'ятий?

Всі обернулися на новий голос.

До стаєнь під'їхав міцний чолов'яга з бридким шрамом, що розрізав усе обличчя через лоба, ніс та рота аж до підборіддя. Звали його Самійло Книш і то був обіцяний осавулою Колодієм характерник, який вранці заскочив Пилипа. Самійло уважно огледів пом'яті мармизи та констатував:

— Щороку одне й те саме, — і звернувся до Пилипа, як найтверезішого. — Де ваш п'ятий?

Пилип коротко описав ситуацію, розповівши про зникнення та дурне парі щодо розшуку міфічних викрадачів.

— Я сповіщу про самовільне відлучення, — похитав головою Книш. — Ми не маємо часу чекати або шукати його. Є завдання і воно термінове. Запрягайте коней, а я повернуся за двадцять хвилин.

Самійло поїхав геть.

— Пресвята Марія, як же я нажлуктився, — охопив голову Ярема. — Ще й кунтуша власного заблював... Оце ганьба! Тре буде сповідатися.

— Савка вскочив у халепу, — констатував Северин. Він почувався дещо винуватим, адже власною рукою засвідчив те безглузде парі.

Гнат прогарчав щось настільки люто, аж Упир сахнувся. Готовий до мандрів Пилип сів біля Бурана та розгорнув книжку. Ярема погладив Офелію по шиї, а Шаркань радісно заіржав Северинові, енергійно переступаючи з ноги на ногу та всіляко демонструючи, що готовий мчати хоч на край світу.

Сама думка про погойдування в сідлі скручувала шлунок у вузлик. Перше завдання Ордену, а вони ледь ноги пересувають! Ще й бовдур Деригора втік на пошуки казна-кого. Справа викрадених характерників у тверезому світлі нагадувала просто дурнувату чутку. Мабуть, Савка дрихне десь у полі, а потім кинеться на їхні пошуки.

Северин заходився запрягати Шарканя, а той жартома пручався, чому Северин зовсім не радів.

Невдовзі повернувся Самійло, і з ним чоловік у каптурі, з-під котрого стирчала сива борода. Незнайомець скинув каптура, демонструючи немолоде обличчя з незадоволено стиснутим ротом, огледів кожного характерника і сказав Самійлу:

— Оці молокососи? Серйозно? Та від них за милю перегаром відгонить! Це якийсь недолугий жарт?

— Заспокойтеся, пане Вишняк, Орден гарантує вашу безпеку, — відповів Самійло.

— Орден? Ці шмаркачі з Ордену? З Сірого Ордену чи ордену малолітніх бевзів? Вони бодай знають, з якого боку за шаблю