Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Пилип знизав плечима.

Хрестовий похід почався зі штурму корчми «Khrnil'nyi kaban». Характерники хутко перемогли галь-би медового, рушили до нової фортеці, там підкорили кухлі пшеничного, через двері зчепилися з червоним елем і «вікторія» ознаменувала їхні славетні діяння.

Ярема розпашів та спитався із загадковим виглядом:

— А знаєте, браття, чому раніше після посвяти втрьох їздили, а зараз тільки гуртами по п'ять шлють?

— Аби напиватися веселіше було? — припустив Гнат.

— Ні. Тільки це великий секрет! — підняв Яровий вказівного пальця. — Я вам як рідним братам розкажу... А ви нікому. Щоб могила!

Всі клятвено пообіцяли мовчати.

— То закриті відомості, про які знає невелике коло, тож не патякайте, — шляхтич голосно зашепотів. — Протягом останніх трьох років зникали молоді характерники. Одразу, як починали службу вартовими. У сорок другому безвісти згинули двоє, але тому не надали значення, бо, як відомо, переважно наші так і гинуть. Але у сорок третьому зникло четверо молодиків! Такий збіг насторожував. Посилено шукали тіла або нові дуби, та не знайшли жодного. І ось тогоріч зникло ще четверо, причому двоє за кілька днів після посвяти. Наче в Потойбіччя провалилися! Стало ясно, що справа нечиста. Рада Сімох вирішила, що з цього року молоді вартові ідуть гуляти у ватазі п'ятьох, а після того служитимуть тільки у парах зі старшими — допоки не викриють причину зникнень.

Юнаки мовчали, бо новина виявилася гнітючою, і тільки Савка радісно сказав:

— От би знайти тих викрадачів! За такий подвиг на руках до гідного куреня перенесуть. І не треба гаяти найкращих років на тупоголове патрулювання!

— Сам ти тупоголовий, — буркнув Гнат.

— Брате Малюче, ти часом не знаєш, де саме тогоріч зникли хлопці? — не звернув уваги Савка.

— Тільки одне місце пригадую, Вінницький паланок, — Ярема задумливо почухав бороду. — Зникали по різних полках... Але ти можеш навіть не думати про пошуки, Павичу. Досвідчені характерники по свіжих слідах не знайшли, а через рік ти тільки облизня здоровенного знайдеш.

— Це ми ще подивимося, брате.

У черговому шинку характерникам перестрівся загін із нашивками у вигляді білих хрестів.

— От вам і хрестовий похід, — зронив Савка. — Заскочили божих воїнів!

«Божими воїнами» звалися озброєні загони православних вірян, нещодавно створені для захисту святинь та паломників. Вони швидко перетворилися на особисту армію православної церкви, що викликало незадоволення як католиків, так і світської влади, чиїм наказам божі воїни коритися не бажали.

Воїнів було десятеро, віком від двадцяти до сорока, всі добряче напідпитку. Чоловіки помітили чорні кунтуші з обрисом Мамая, обмінялися поглядами та загородили дорогу.

— О, диви! Вовчі вихрести приперлися, — сказав один.

— Незаймані перевертні! — продовжив другий. — Чули, як вони волають «не займай»? Гасло у них таке.

Северин відчув, як у здобреному пивом тілі закипає лють.

— А ви коли на вовків обертаєтеся, то з вовчицями злягаєтеся? — спитав у характерників третій, дуже клаповухий.

— Виключно з вашими матусями, — ступив уперед Гнат. — І саме від того, курва, доводиться так гірко ночами вити.

Северин не встиг розсміятися: божі воїни похапалися за палиці, характерники — за шаблі.

— А ну, падлюко, повтори, — вуха чоловіка стрімко наливалися червоним.

— Головою у гузні застряг? Не дочуваєш? — співчутливо перепитав Гнат і заговорив удвічі голосніше: — Тоді повторю! Твоя мати — стара хвойда, батько — татарський загін із конями, а сам ти бздло й немита свиняча срака! Второпав чи знову не розчув?

Ватага зухвало розреготалася, божі воїни сполотніли. Ось-ось мала вибухнути гроза, але голос шинкаря вчасно розрядив її:

— Панове! Я щотижня плачу сердюкам за те, щоб вони якнайшвидше прибігали на виклики до цього шинку. Тому забирайтеся звідси та чиніть мордобій на вулиці, або я викличу три десятки синіх мундирів, і, будьте певні, вони прибудуть сюди негайно.

Божі воїни переглянулися, червоновухий хитнув головою, решта скреготнули зубами, плюнули під чоботи та пішли, обійшовши характерників з боків.

— Пензлюйте звідси, — кинув навздогін Гнат і показово зареготав.

— Брате Енею, це була найкраща промова, почута за моє життя, — сказав Савка захоплено.

Характерники замовили пива, прогорлали «Не займай» замість тосту, хутко випили і теж потягнулися на вулицю. Ярема був у радісному передчутті бою, Гнат також жадав бійки, але, на їхній превеликий жаль, божі воїни не чекали назовні, а розчинилися серед київських вулиць. Галичанин і слобожанин були розчаровані.

Епохальної битви не відбулося, але хрестовий похід продовжився. Незабаром колегіально було вирішено перейти з пива, яке нікому більше не лізло та постійно тиснуло на сечові міхури, до більш цікавої та легше споживаної горілки.

Нові перемоги понеслися другим диханням: зубрівка, слив'янка, калганівка, морав'янка, перцівка, грушівка, медівка, хрінівка, полинівка... Світ розмився і загойдався, настрій Северина підскочив, і він раптом зрозумів — дарма він переживає за Ліну! Вона також його кохає та незабаром вони обов'язково зустрінуться. Все буде добре! Северинові негайно закортіло розповісти про це братам, але їхню увагу прикував кобзар.

Той сидів на перехресті перед невеличким гуртом слухачів і саме закінчив чергову пісню. Северин рішуче випхався уперед та замовив «Думу сіроманця». Кобзар кивнув, заплющив очі, торкнувся струн і заспівав:

Не бачити раю, не мати спокути,

Поляжу навіки, до нені прикутий.

Зійду в небо синє дубком чорнолистим,

Вберусь восени у червоне намисто.

Пальці музики легко ковзали струнами бандури, голос пронизало тугою. Северин сотні разів чув цю пісню, але тільки зараз вона пробрала його до самих кісточок. Він осягнув увесь зміст її слів, які раніше здавалися барвистими римами, зрозумів, що думу написав характерник, бо тільки справжній проклятий міг висловити у пісні всю тугу та сум своєї долі.

Стоятиму сам на великому лузі

Спекотного дня навідають друзі.

Ляжуть у тінях густих спочивати

Шляхетні