Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

І нічого не відчула.

— Не заважай нам, — прошипів доктор Батіст, досить тихо, аби почула лише я. Потім він звернувся до своїх асистентів: — Дайте їй трохи місця.

Робота відновилася. Мантикора смикнулася ще двічі. Щоразу я відчувала це слабке, але наполегливе тремтіння. Щоразу робота зупинялася, команда відкладала свої інструменти й відступала назад, напружена і німотна.

Докторка Лаґані стала моєю мовчазною союзницею. Я відчувала тремтіння за мить до того, як починалися посмикування, і цього часу було достатньо, аби попередити її кивком, щоб вона стежила за показниками мантикори на випадок, якщо з’являться будь-які видимі коливання. Їх не було. Її життєві показники були настільки чіткими й рівними, як і метроном.

Доктор Батіст видалив останні зовнішні кісточки на пальцях мантикори. Один із його асистентів накладав шви на клапті шкіри, складені довкола місць видалення. Всі в кімнаті зітхнули з полегшенням. Я бачила це в кожному погляді. Напружені плечі розслаблялися. Нервове, неглибоке дихання обережно переходило в глибоке. Робота була закінчена. Асистент наклав останній шов, акуратним рухом пальців зав’язав нитку й випростався, знімаючи з себе рукавиці — можна було майже побачити, як сяяла його усмішка крізь волокна хірургічної маски.

Нараз я знову відчула тремтіння, але замість того щоб зникнути, воно розповсюдилося всередині мене, неначе блювота, вибухнуло в кожному нерві, швидше, ніж я могла щось сказати. Звук трощених кісток відлунював у моєму черепі. Я відчула в роті смак сирої крові й вологого кістко­вого мозку. Я відчула, як між зубами рветься плоть, як хрус­котять у зубах хрящі. Голод, справжній і невтоленний, пожирав мене.

Вона прокинулася.

Обмежувачі заклацнулися. Її хвіст вдарив по освітлювальному апарату. Арматура дико розхитувалася. Скло розлетілося на друзки. Звідусіль посипалися іскри. Доктор Батіст та його команда розбіглися врізнобіч, у той час як Гораціо, Ерза й охоронці вискочили за двері. Відсахнувшись, відчуваючи нудоту, я плутаною ходою відійшла в кут кімнати, поза зону її видимості.

Вона причаїлася зверху візка: напружені м’язи пульсують під шкірою, очі сканують мерехтливу кімнату, обличчя порожнє, спокійне й непрочитуване. Я знала, що було в неї на серці. Я відчувала це.

Те, що сталося далі, я бачила лише уривчастими моментами, що миготіли в темряві. Мантикора підвелася, струшуючи з себе закови. Доктор Батіст сховався за підставкою з інструментами. Хвіст вистрілив. Підставка з гуркотом упала на підлогу, і доктор закричав від страху. Жало по­вільно й цілеспрямовано відступило назад, м’яко ковзнувши по плечу лікаря за кілька сантиметрів від його нічим не прикритого горла.

Коли мантикора приготувалася завдати нового удару, її паща почала роззявлятися в такому страхітному, пласкому розрізі, який наче розколов її морду навпіл. Ця порожня морда смикнулася вгору, а нижня щелепа широко розтягнулася, оголюючи три концентричні ряди зазубрених, гострих зубів. Величезний язик висунувся на рожеву склепінчасту стелю її печерної пащі. Чим не посмішка?! Доктор Батіст ридав і благав.

— Застрельте її! — закричав хтось. — Хто-небудь, застрельте її!

Маслянистий брязкіт зброї, що знайшла свою ціль. Мантикора піднялася. Вона була древньою й безстрашною. Її очі палали в темряві, зваблюючи охоронців вистрелити.

— СТІЙТЕ!

Голос був гучний і пронизливий. Він відлунив від стін і змусив крикучу, метушливу кімнату завмерти.

У тиші, що настала, я з подивом зрозуміла, що це був мій власний голос, і що насправді я не хотіла смерті цього жахітного створіння. Принаймні не тут і не в такий спосіб.

Дуже повільно я підвелася, якраз у той момент, коли аварійне світло забарвило кімнату в похмурий відтінок зеленого. Мантикора полишила доктора Батіста, і тепер вся її увага сфокусувалася на мені. Її страшна посмішка зникла. Її зуби сховалися за гладким вініром її маски. Вона розглядала мене сонним поглядом. Її хвіст, усе ще готовий до удару, клацав і посмикувався. У мене пересохло в горлі.

— Привіт, — сказала я.

Мантикора не відповіла, але й не проткнула мене, тому я продовжила:

— Ніхто в цій кімнаті не хоче тобі зашкодити, але якщо ти спробуєш зашкодити лікарю чи будь-кому іншому, трапиться щось погане.

Її червоні очі звузилися, а хвіст прибрав у повітрі форму знака запитання. Мені було цікаво, слухає вона мене чи розраховує відстань. Жало звисало з кінця хвоста, ліниво гойдаючись поміж життям та смертю, її та моєю. Я знову відчула, як нудота заповнює моє тіло. Я зціпила зуби й відчула, як моє тіло хитнулося.

Я замислилася, чи встигнуть людські руки зупинити мантикору до того, як вона вб’є мене. Я вирішила, що, найімовірніше, не встигнуть. Я заплющила очі, затамувала подих і стала чекати.

Нічого не відбулося.

Відчуття нудоти зникло. Я розплющила очі, а мантикора все ще дивилася на мене, її обличчя було абсолютно непрочитуваним. Потім вона опустила плечі, підібгала під себе ноги й опустила хвіст — сегмент за сегментом — на підлогу.

— Молодець, — сказала я. За плечем мантикори докторка Лаґарі готувала шприц. — Зараз ми збираємося відвести тебе у твою загорожу. Але нам потрібно, щоб ти ще трохи поспала, аби ти нікому не зашкодила. Добре?

Мовчання.

Докторка Лаґарі зробила крок до неї. Погляд мантикори метнувся вбік, і лікарка завмерла.

— Усе буде добре, — запевняла її я. — Ти всього лише знову трохи поспиш, а потім тобі стане краще.

Мантикора розвернулася до мене. Я кивнула докторці Лаґарі і зробила крок до мантикори, у той самий момент, коли лікарка підійшла до неї і ввела голку в її бік.

Я поклала руку на найближчу лапу мантикори, коли вона напружилася від несподіванки. На мить я знову відчула голод, гострий і ясний, побачила в миготливому слайд-шоу з кісток та крові перебірки від минулих трапез. Коли снодійне подіяло, все це зробилося липким, м’яким, а тоді почало зникати, наче жир, який вилили в каналізацію, допоки я не відчула лише плинне сіре небуття. Дихання мантикори надходило повільними, гарячими сплесками, що відлунювали в моєму черепі. Я нічого не відчувала під пальцями. І більше я нічого не бачила.

Коли я прокинулася, крізь мої повіки пробивалося сонячне світло. Голова паморочилась, а руки й ноги були важкими. Я розплющила очі.

Я лежала на дивані біля вікна, яке нагадувало вітальню особняка Гораціо. Був ранок. Я повільно сіла й роззирнулася.

— Вітаю з поверненням, — сказав Гораціо.

Він сидів у кріслі навпроти мого дивана. Він простягнув мені склянку води. Я взяла її й випила залпом. У роті був жахливий присмак, і я була неймовірно вдячна, коли вода змила його.

— Скільки часу?.. — запитала я.

— Недовго, — відповів Гораціо. — Я не зовсім певний, як це працює, ти і вони. Моє найкраще припущення це те, що ти отримала дозу кетаміну.

— Ха, — промовила я.

Мої думки були все ще туманними.

— З нею