Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Хай там як, а я лягла на ліжко, заплющила очі й намагалася прислухатися до співу фей. Але навіть якщо вони й співали тієї ночі, то це була пісня не для людських вух.

***

Вони привезли мантикору в операційний кабінет на візкові, що був завбільшки як обідній стіл. Її приспали, а ноги пристебнули до візка шкіряними ременями. Пальці на її лапах були відкриті та виголені до блиску, а хвіст обмотаний навколо тіла та пристебнутий у декількох місцях. Гостре жало мантикори спочивало біля її завжди спокійного обличчя.

Операційна виявилася величезною білою кімнатою, освітлюваною зверху галогенним ореолом. Із освітлювального приладу звисало гроно хірургічних ламп на шарнірних ­арматурах — такий собі гігантський павук зі сталі та світла. Візок викотили в центр кімнати, під операційну лампу, і зафіксували на місці.

Доктор Батіст командував у кабінеті з буркотливим спокоєм. Він був одягнений у зелений халат, хірургічну маску з шапочкою. Він стояв на чолі столу, а кілька інших чоловіків і жінок у масках і халатах метушилися навколо нього, пересуваючи обладнання на місце, марудились із хірургічними інструментами, відповідаючи на лаконічні накази ліка­ря тихими голосами. Доктор Батіст був майже комічно низький порівняно зі своїми асистентами, але їхній постійний рух у поєднанні з його впевненою нерухомістю робили їх майже невидимими, тоді як він здавався майже таким же могутнім і примітним, як і те, що лежало на столі.

В одному кінці операційної Гораціо Прендерґаст одягав хірургічну маску. З ним було кілька плечистих чоловіків із порожніми, уважними поглядами і гвинтівками різних калібрів. За ними стояла Ерза. Гораціо спостерігав за процесом у шанобливому мовчанні. Чоловіки поруч із ним теж мовчали, але це була інша тиша.

Я знала, що я не належала до їхньої компанії, але для мене не було місця в цьому вихорі активності навколо візка з мантикорою. Натомість я опинилася в кутку, затиснута між стелажами з хірургічним приладдям та невикористовуваним респіратором. Ніхто мене ні про що не просив. Окрім короткого погляду доктора Батіста та кивка Гораціо, ніхто навіть і не помітив моєї присутності.

І це цілком влаштовувало мене. Я й сама гадки не мала, що я роблю там.

Шквал активності навколо столу досяг крещендо, а потім стих.

— Пані та панове, — промовив доктор Батіст, його голос був м’яким і незвично урочистим. Він звертався тільки до своїх колег, не до Гораціо, і, звісно, не до мене: — Сьогодні ми проведемо ампутацію з першої по п’яту дистальні фаланги на кожній із лап пацієнтки. Після первинного розтину ми припечемо рану, видалимо кістку, а потім накладемо на рану шви. Пацієнтка буде перебувати у стані наркозу протягом усієї процедури. Говоріть тільки з конечної потреби і якомога менше. Дякую вам усім і бажаю успіхів.

Потім, кивнувши своїй команді, він підняв скальпель з набору, що лежав поруч із ним, й операція почалася.

Вони працювали майже в цілковитій тиші. Інструменти пере­давалися з рук у руки й назад. Дихання мантикори зберігало ритм, і незабаром доктор Батіст та його колеги рухалися в такт із цим ритмом. Вони перемовлялися один з одним: слово там, слово сям, іноді запитання, рідше — ціле речення. Їхні ноги човгали по підлозі. Пищав пульсоксиметр. Одна за одною дистальні кістки мантикори падали в металевий піддон. Я підняла одну з них і розглянула, витерши кров. Я принесла й показала її Гораціо, мовчки вказавши на те місце, де кіготь вріс у кістку, скрутившись і наче обріс­ши шишечками. Він із розумінням кивнув і був, можливо, трохи вражений. Доктор Батіст проігнорував нас.

У сплячому стані мантикора не мала настільки жахливого вигляду. Вона була лише масивною купою шерсті, хітину та шкіри, розкладеною на столі. Хворобливий страх, який випромінювався з її вольєра під час нашої першої зустрічі, зник. Повітря навколо неї було таким же чистим і порожнім, як і її обличчя.

Коли вона вперше поворухнулася, це був ледь помітний порух. Лапа трохи вигнулась, потім розслабилася, і мантикора знову знерухоміла. Доктор Батіст та його персонал завмерли, повільно поклали свої інструменти й відійшли від столу. Доктор поглянув на жінку-анестезіолога, яка вказала на пульсоксиметр, що досі видавав рівні, регулярні звукові сигнали, а тоді лиш похитала головою і знизала плечима.

— М’язовий тремор, — сказав доктор Батіст після того, як мантикора залишалась нерухомою впродовж хвилини.

У його голосі не відчувалося цілковитої впевненості, але він переконливо кивнув сам собі й підійшов назад до візка. Його колеги пішли за його прикладом, і вони продовжили процедуру.

За якийсь час вона знову поворухнулась. Цього разу порух був сильнішим, потужнішим. Вона загримкотіла об стіл, змусивши одного з асистентів стривожено відскочити назад. Доктор Батіст знову відірвався від роботи, піднявши руки й не зводячи очей з пацієнтки.

— Докторко Лаґарі? — звернувся він. — Нам варто хвилюватися?

Анестезіолог похитала головою.

— Життєві показники стабільні, — сказала вона. — Вони не зрушилися. Вона непритомна.

Доктор Батіст витріщався на неї, гнівно посилаючи своїми очима сотні запитань. Вона знову вказала на синусоїдні хвилі на екрані. Вони йшли регулярними, рівними пульсами, одна за одною. Жодних тобі стрибків, жодних тобі скоків.

Проте я відчула, як щось здригнулося, всього лише на мить, щось темнокриле і голодне всередині моїх ребер.

— Ні, — заявила я.

Усі очі в кімнаті націлились на мене. Гораціо. Ерза. Лише очі доктора Батіста розпиналися поміж докторкою Лаґарі та мною.

— Продовжуй, — сказав він.

— Я відчула… — почала я.

І саме в той момент упевненість покинула мене. Так, я відчула щось. Але що це було? Що воно означало? Можливо, це просто сніданок осідає.

— Що? — запитав доктор Батіст.

— Я… — Я засумнівалася у відчутому. — Можливо, я помиляюся.

Доктор Батіст поглянув на Гораціо, і ця його мить зловтішного тріумфу змусила мій шлунок здригнутися. Після цього він повернувся до своєї команди.

— Маржан, — пролунав голос із темряви. Це був голос Гораціо, — можливо, тобі варто покласти руку на неї. Це не зашкодить.

— Це необхідно? — запитав доктор Батіст.

— Це просто пропозиція, — відповів Гораціо.

Але було очевидно, що це було щось більше, ніж про­позиція.

Я підійшла до столу. Від мантикори пахло, як від різниці — жиром, кров’ю та холодними, голими м’язами. Атмосфера навколо неї здавалася порожньою й задушливою. Я ніколи не хотіла бути настільки близько до неї, але в такому стані вона не видавалася страхітною. Вона здавалася стерильною, безпорадною, бездушною й мертвою. Навіть її глибоке, муркотливе дихання не додавало їй ілюзії життя. Я приготувалася до потоку кошмарів, які, як я собі уявляла, клубочились за її спокійним обличчям, відтак я зняла одну з вінілових рукавичок і обережно поклала руку на