Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Сміючись і спотикаючись, я вивалююся на застиглу в холодній тузі вулицю. Як і зазвичай похмура, Уляна ступає за мною. З нею ми прощаємось на пішохідному переході та розходимося по домівках. Повертаючись до квартири, я не навмисно пропускаю повз вуха слова мами, яка сама себе не тямить від хвилювання, і влаштовуюся на дивані у темній залі. До мене на коліна лізуть собаки, а в голові лише розводи портвейну на стінках кухля, пляшки з батьківської схованки в кухні, холодні поруччя, ліхтарні стовпи, сніг на узбіччі.

За комп'ютерною грою час минає швидко і непомітно. Я знову виходжу з дому ближче до сьомої вечора в пізні сутінки. Вулиця походить на величезний безжиттєвий пустир.

— Зайдемо до магазину?

— Давай. — Ліна, що підійшла, задоволено киває, але в той же момент вираз її обличчя змінюється на подив.

Простежуючи напрямок її погляду, я бачу віддалік пухкого хлопчика у синьо-білій куртці, як у мого тата, що допомагає батькам виносити валізи й рюкзаки.

— Це ж Прикол, — рівною мірою з жартівливим і щирим розпачем кажу я.

Вже й не пригадаю, як він отримав це пречудове прізвисько, але воно справді підходить йому просто ідеально.

— Де ж його Шарм?

Так звати білого пухнастого пса з круглою мордою, породи бішон фрізе, який як і його господар, нагадує телепузика.

— І він їде...

— З Чубкою на заході кукурудзу охоронятиме, — каже людина, що підійшла до нас зі спини.

Обертаючись, я стикаюся з пронизливим поглядом Уляни, що схрестила на грудях руки. Від неї, як і зазвичай, віє нікотином і сарказмом.

— Уляно! — не відлипаючи від моєї руки, Ліна чарівно усміхається.

— Де аномальне явище загубили?

— Відсипається.

— Війна надворі, а Спартак спить, уявляєш!

— Чим ще займатися за часів навали неотесаних варварів,— хмикає Уляна.

Раптом за будинками сирена заходиться оглушливим криком. Піднімаючи очі до неба, ми бачимо, як над нами, зовсім низько, пролітають укутані в туман військові винищувачі.