Стівен Кінг - Воно

він містився якраз під горищем, на якому зберігалися всілякі нікчемні артефакти з історії міста. Серед того мотлоху було й бродяжницьке крісло, про яке я вже писав на цих сторінках. Його було зроблено з заліза, і важило воно понад чотириста фунтів. 31 травня будівля пропустила крізь себе чимало води, і, певне, це й послабило горішнє перекриття (принаймні так пише газета). Та що б там не було, бродяжницьке крісло проломило горище й впало прямісінько на шефа Редімахера — він саме сидів за столом і читав звіти про нещасні випадки. Убило його миттєво. Офіцер Брюс Ендрін увірвався до кімнати й побачив, що той лежить на розтрощеному столі, досі тримаючи ручку.

Знову розмовляв по телефону з Біллом. Каже, що Одра почала потроху їсти тверду їжу, та то й усе. Я спитав у нього, що в Едді була за болячка — астма чи мігрень.

— Астма, — одразу ж відповів він. — Невже ти забувся про його інгалятор?

— Точно, — сказав я і згадав. Та тільки тоді, як про це сказав Білл.

— Майку…

— Га?

— А яке він мав прізвище?

Я поглянув на записник, що лежав на нічному столику, та не взяв його.

— Та вже й не пам’ятаю.

— Щось схоже на Керкоріан, — засмучено сказав Білл, — та це не воно. Але в тебе ж усе записано, так?

— Так.

— Дякувати Богу.

— Маєш якісь ідеї щодо Одри?

— Лише одну, — мовив він) — та вона така божевільна, що й говорити не хочу.

— Ти впевнений?

— Ага.

— Гаразд.

— Майку, аж лячно, правда? Лячно все отак забувати.

— Так, — сказав я.

І це справді так.

8 червня 1985 року

«Рейтеон»[808], який за графіком мав у липні починати будівництво заводу в Деррі, в останню мить вирішив, що натомість буде зводити його у Вотервіллі[809]. Передовиця в «Деррі Ньюз» виражала розчарування… і, якщо я правильно вловив настрій між рядків, острах.

Гадаю, що знаю, в чому полягає Біллова ідея. Та йому доведеться діяти швидко, поки залишки магії не полишили це місце. Якщо ще бодай щось лишилося.

Те, про що я загадувався раніше, урешті не виявилося повною маячнею. Імена та адреси в моєму записнику почали вицвітати. Колір та загальний вигляд чорнила наводить на думку, що ці записи могли бути зроблені п’ятдесят або ж навіть сімдесят п’ять років до моїх нещодавніх нотаток. І це трапилося всього за останні чотири-п’ять днів. Упевнений, що до вересня вони зовсім зникнуть.

Певне, я міг би їх зберегти. Можна було б їх переписати. Та я переконаний, що кожен новий запис у свою чергу теж почне вигорати, і зовсім скоро це може перетворитися на цілком марну справу — це наче виводити п’ятсот раз «більше не буду кидатися жованим папером». Писатиму беззмістовні імена бозна-чому.

Відпусти, відпусти.

Білле, дій хутко… та будь обережним!

9 червня 1985 року

Прокинувся посеред ночі від жахіття, яке не міг згадати, розпанікувався, почав задихатися. Сягнув по кнопку виклику та не зміг її натиснути: перед очима стояв моторошний образ Марка Ламоніки, який однією рукою бере слухавку, а іншою — шприц… або на його місці міг бути Генрі Баверз із викидним ножем.

Я схопив записник і набрав номер Бена Генксома в Небрасці… його адреса, ім’я та цифри вигоріли ще дужче, та їх досі можна було прочитати. Невдача, хлопче. Автовідповідач телефонної компанії розказав мені, що цей номер більше не обслуговується.

Бен був гладким чи мав викривлення стопи?

Пролежав без сну до самого ранку.

10 червня 1985 року

Лікар каже, що я вже можу йти додому.

Зателефонував Біллові й сказав йому про це. Гадаю, хотів його попередити, що часу в нього лишається дедалі менше. Білл — єдиний, кого я добре пам’ятаю, маю певність, що я — єдиний, кого добре пам’ятає він. Здається, це тому, що ми обидва досі тут, у Деррі.

— Гаразд, — сказав Білл. — До завтра ми здриснемо.

— Не забув про свою ідею?

— Та ні. Здається, саме час її втілити.

— Будь обережним.

Він засміявся і сказав щось таке, що я і зрозумів, і не зрозумів:

— Не м-можна бути обережним на ск-скейтборді.

— Білле, а звідки я знатиму, як у тебе вийшло?

— Знатимеш, — сказав він поклав слухавку.

Що б з цього не вийшло, Білле, я з тобою душею та серцем. Моє серце з усіма ними, і гадаю, що, навіть коли ми забудемо один одного, ми будемо бачитись у снах.

Я вже майже закінчив із цим щоденником, і мені здається, що він так і лишиться щоденником, бо оповіді про старі події та ексцентричні випадки, які траплялися в Деррі, немає місця за межами цих сторінок. І я нічого не маю проти. Гадаю, що, коли мене завтра випишуть, нарешті настане час подумати про якесь нове життя… хоча поки що я й не розумію, яким воно може бути.

Знаєте, народ, я любив вас.

Дуже сильно любив.

Епілог

Білл Денбро випереджає диявола — II

Я знав наречену, коли вона на поні скакала,

Я знав наречену, коли вона ходила етрол.

Я знав наречену, коли вона дуріла на вечірках,

Я знав наречену, коли вона кресала рок-н-рол.

Нік Лоу[810]

Не можна бути обережним на скейтборді.

Якийсь хлопчак

1

Полудень літнього дня.

Білл стояв голий у ванній кімнаті Майка Хенлона й роздивлявся своє струнке тіло в дзеркало на дверях. Його лиса голова блищала на світлі, яке потрапляло туди крізь вікно й відкидало його тінь на підлогу й стіну. Груди були безволосими, а стегна й сухорляві гомілки вкривали мотузки м’язів. «Авжеж, у нас тут тіло дорослого, — думав він, — без питань. Онде животик, який з’явився, бо я втелющив забагато смачних стейків, випив забагато пляшок пива „Кірін“, з’їв забагато ланчів біля басейну, коли тулив ройбени[811] з французькими діп-сандвічами[812] замість чогось дієтичного. Та дупа обвисла, старий друзяко. Коли просинаєшся з важким похміллям і очі печуть, то й досі можеш знайти кілька прищів, та так, як у сімнадцять, за старим „Данлопом“[813]  не погасаєш. У тебе жирок на поясі, а яйця вже почали обвисати, як завжди трапляється, коли тобі за тридцять. На обличчі з'явилися зморшки, яких не було в сімнадцять років… Дідько, їх не було навіть на першому фото автора — на тому, де ти чимдуж старався набрати вигляду, наче щось знаєш… бодай щось. Ти застарий для своєї вигадки, малюче Біллі. Ви обоє вб'єтесь».

Він одягнув труси.