Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Прилетівши до себе я помітила, що хтось сидить на кріслі. Це був Ріваят. Проігнорувавши його я пішла до дверей. Потрібно поснідати і ще хотіла б сьогодні поїхати в місто. 

-І де ти була?

-Літала.

-Всю ніч? 
-Так. Від щастя, яке звалилося мені на голову, мені стало душно і я вирішила провітритись.

-Провітрилась?

-А я повинна перед тобою звітувати? Чи ти думав я розділю з тобою ложе?!

-Моя дружина повинна вночі бути вдома.

-Я буду так робити з людиною, яку кохатиму і яка кохатиме мене. А не з таким, навʼязаним. Ще й знаючи який ти!

-Не роби з мене монстра! 

-Це не я роблю, це ти показав там, на річці. Коли хотів взяти мене, як багатьох інших.

-То все моє минуле, яке я не взмозі виправити. -він встав і подивився на мене. В його очах читався сум. -А з тобою я вчинив не гарно, дав волю почуттям. Визнаю, це була помилка. Але я людина. В мене теж є емоції. Я теж не хотів цього весілля. Це приказ короля. Я не міг не послухати його. -трохи помовчавши, додав. -Ходімо снідати, нас чекає король. І зроби вигляд, ніби ти щаслива поруч зі мною. Да, ще король дав мені тиждень вихідних, щоб ми більше часу провели разом.

-Як я рада. А інших справ, що немає?

-Є, але король так вирішив. Чим будемо займатися?

-Не знаю як ти, але я поїду в місто. Можливо комусь потрібна допомога. Поговорю з людьми, чого вони потребують.

-Тоді краще вирушити пішком. Тому що якщо люди побачать карету з гербом королівства, то навряд чи стануть відверто з тобою говорити, швидше палками закидають.

-Як народ любить свого короля!

-Королю достатньо щоб його боялися.

-Чому ти такий вірний королю?

-Нас дещо повʼязує.

-І що це?

-Таємниця.

-Яка?

Він помахав пальцем, щоб я підійшла і нагнувся, щоб шепнути на вухо, але поцілував в щічку.

-Так я тобі все і розповів! Ходімо, не заставляй короля чекати. -і зник за дверима.

 Спустившись сходами, я дійсно побачила короля, який сидів за столом і читав якісь листи. Взявши чоловіка за руку, я посміхнулася. А він здивовано подивився на мене. Потім зрозумівши, поклав свою руку на мою. Підійшовши до столу, галантно відсунув мені стілець, а потім сів поруч. 
-І як пройшла перша ніч?

Хотіла вже відповісти «не знаю як в кого, а в мене чудово», але промовчала. 
-Трудимося над спадкоємцями.

Я чуть не поперхнулася. За столом запанувала тиша. Я відчувала тяжкий погляд короля на собі, тому робила вигляд закоханої до нестями. То салатика підкладу, то за руку візьму, то ніжно погляну. А посмішку взагалі не виключала. Хай щоб там король не задумав, треба йому підіграти, поки що. Закінчивши з обідом, ми вийшли з замку і вирушили в сторону міста. До міста було близько пʼяти кілометрів.

-Ти дивися, а то до такої твоєї поведінки швидко звикнути можна. - посміхнувся Ріваят.

-А ти не звикай! А чому ти підігруєш і не розповіси усе королю, ти ж його друг?

-А може в мене ще страшніший план є, монстрічний? -і закинувши вверх голову, за реготав як дитина. Я штовхнула його.

-Та іди ти.

-Куди саме ти плануєш піти в місті?

-Не знаю, напевно в центр.

-Там ти тільки знайдеш заможних людей і зажраних істот. Краще на околиці, там дійсно люди, які потребують допомоги.

Дійшовши, ми побачили як четверо діточок, в лахміттях і з босими ногами грають, доганяючи один одного. Поруч було щось схоже на палатку. Біля якої сиділа жінка, теж в лахміттях, худа і тримала маленького хлопчика. Йому було десь пару років. 
-Це Ваші діти?

-Мої, заважають? Зараз я їх приберу. -сумно сказала та.

-Ні, все добре. 
А хлопчик зовсім був худий та блідий. 

-А чому вони такі худі?

-Ой, дівчино. Король такі налоги підняв. А в нас пʼятеро дітей. Ми з чоловіком робили все що могли, але не сплатили. Так служники прийшли і забрали чоловіка, все що було. А як я тепер сама? Як я їх прокормлю? І ось найменший ще захворів.

-Так Вам потрібно до лікарні.

-Там таких як ми не приймають. Тільки для багатих. А мені сидіти і дивитися, як життя виходить із мого бідного синочка. Горе мені. -і заголосила. Діти зупинилися і налякано подивилися на нас.

-Заспокойтеся. Не лякайте дітей. Зараз я допоможу. Все буде добре! 
Я взяла руку дитини. Пульс ледве нащупувався. Я почала передавати свою енергію. У нього нічого серйозного не було, проста простуда. Але через те, що організм слабкий, він помирав і не боровся. Тепло йшло через руку, наповнюючи хлопця. Щічки в якого порозовіли, дихання стало кращим. Тоді я припинила. 
-Зараз ми підемо до лікарні. А ти, Ріваяте, знайди щось поїсти дітям.

-А що ти розкомандувалася? В сімʼї приказує чоловік.

-Ну раз чогось пішов зі мною, тоді допомагай. А ні, тоді вали назад до замку.

-І пообурюватися не можна. Все зроблю. Тільки спочатку віднесу малого в лікарню. Не будеш же ж ти його нести!

Він взяв хлопчика на руки і поніс. І що це тільки що було? Піклування? Дійшовши до лікарні, я знайшла кабінет лікаря. 
-Доброго дня. Прийміть хлопчика.

Той підняв на мене презирливий погляд. Опустив голову і промовив:

-Місць немає.

-Так що, хлопчику помирати. Знайдіть.

-Я сказав Вам, місць немає. Геть звідси! 
-Та Ви знаєте з ким розмовляєте.

-Злидня, пішли звідси.

-Як ти, смієш так розмовляти з моєю дружиною?!

Підійшов Ріваят, який сидів на лаві біля кабінету. З того, як швидко лікар зблід, він зрозумів хто перед ним.

-Ммммілорррде. Я, я.

-Ви зараз же проведете нас в вільну палату. 
-Так, звісно, ходімо.

Ми зайшли в палату, лікар вказав на вільне ліжко і зник. Ріваят поклав дитину.

-Я піду виконувати твоє доручення.

-Дякую. 
І я знову взяла хлопчика за руку, по ній пішла енергія, яка розтікалася по всьому тілу хлопця. Закінчивши, я підвелася.

-Тепер йому нічого не загрожує. Полежить пару днів в лікарні і буде здоровий. -сказала мамі.

-Я не знаю, як Вам дякувати.