Катаріна Рейніс - Заручені магією, Катаріна Рейніс

21.

- Яра!..

Божевільний день добігав кінця, як і його час. Відчував, що запізнюється. Втрачає її буквально з кожною хвилиною, та зупинити стрілки годинника не міг.

Кохану впізнав ще здалеку. Прекрасна, як ніколи, вона збиралася сісти в чужу автівку, а поруч із дівчиною настирливо вився якийсь мудак! Злість одразу ж підняла свою голову, роз’їдаючи отрутою його нутро. По задоволеній пиці незнайомця так і хотілося з’їздити кулаками. Навіть магії б не застосовував! А для чого? Заради такого благородного діла не шкода попсувати шкіру…

- Яра! – вискочив з автомобіля, заледве загальмувавши посеред дороги. – Яра, не роби цього!

- Януш? – ошелешено завмерла відьма, великими очима розглядаючи його обличчя. Не чекала зустріти колишнього нареченого! Що ж, сюрприз! – Що ти тут робиш? Де Анна? Щось трапилося?

В неймовірно синіх очах поселилася тривога. Невже це через нього? Чи вона за Яблонську так розхвилювалася?

- З Анною все добре, - поспішив її заспокоїти, наблизившись в притул, та відгородивши дівчину від кавалера. Чоловік явно такої наглості не чекав, тож реагував занадто повільно. – Вона певне вдома, з батьками…

- Що? Чому? – бурмотіла під носа, не відводячи від нього погляду. Боги, як же він скучив за нею! Як же хотілося її схопити, притиснути до себе і зацілувати пухкі вуста до оніміння! Та мусив поки тримати себе в руках. Знав, якою впертою може бути Ярослава. - А хіба ви?..

- Ні! – не стримався, схопив її долоню в свою, аби точно не втекла. – Ми розірвали заручини!..

- Чому? – гальмувала кохана.

- Довго пояснювати! – помітив, як насторожився противник. – Ходімо!

Спробував потягнути за собою відьмочку, проте вона раптом вперлася.

- Славо, що відбувається? – подав голос «кавалер», однією своєю присутністю дратуючи некроманта. Заледве стримувався, аби не нашкодити нещасному. – Хто цей чоловік?

Наче оговтавшись від трансу, дівчина раптом вирвала свою долоню з теплого полону та міцно стисла вуста. Здалося, чи в її очах промайнув біль?

- Старий знайомий, - відвертаючись, пробурмотіла відьма. Пекучі слова сікли не гірше батога. – Він уже їде, і нам пора!

Обійнявши Ярославу за талію, майбутній покійник спробував підштовхнути дівчину до автівки. Задоволено всміхаючись, уже вважав себе переможцем! Та де там? Рикнувши, наче поранений і шалено розлючений звір, Януш швидким рухом відштовхнув суперника та ввігнав кулака прямісінько в його ідеально виголену щелепу. Як той не впав, не ясно. Та зволікати жнець смерті більше не збирався! Одного разу він уже її втратив, більше – ніколи!

- Що ти робиш?.. – пискнула Яра, коли Ольжич одним ривком закинув дівчину собі на плече та поніс до машини.

- Вона не твоя! – наздогнав чоловічий окрик. Втираючи розбиту губу, суперник не поспішав відбирати його скарб.

- Вона завжди була моєю! – хмикнув, відчувши нарешті, як внутрішній монстр задоволено муркоче та поступово заспокоюється. Спіймав!

 

***

- Що ти твориш? – накинулася на Ольжича, коли перший шок від зустрічі та мого викрадення минув. – Звалився, наче сніг на голову, і думаєш, що тобі все дозволено? Дзуськи! Відвези мене додому! Негайно!..

Та ні мої крики, ні стусани ні до чого не привели. Цей бовдур продовжував дурнувато посміхатися та полишати місто. Велика Матір, та він збожеволів!

- Куди ми їдемо? – поцікавилася, коли емоції трохи схлинули. Ну, він же не зачинить мене у своєму будинку на вічно? Чи зачинить?

- Додому, - відповів коротко і продовжив витріщатися у пітьму. Ніч, як на зло, видалася абсолютно безмісячною.

- Навіщо? – спробувала зрозуміти його вчинок. – Якщо щось не так з ритуалом, ти міг би просто подзвонити і ми б усе мирно вирішили. Для чого весь цей цирк з викраденням?

І тиша! Невже я так і не дочекаюся пояснень? Дратує!

- Тому, що ти зібралася вчинити одну дурість, яка б могла усе перекреслити, - нарешті відповів, ще більше заплутуючи.

- Не розумію…

- Ти збиралася зрадити мене! – скривився, наче від страшного зубного болю Януш.

- Міша – мій хлопець! – вигукнула голосніше, аніж варто було. Не розуміла себе, наче й ненавидіти його повинна, тим паче після сьогоднішньої витівки, а сама чомусь страшенно зраділа, побачивши Януша.

- Якби він вважав так само, то не дозволив би мені тебе викрасти! – огризнувся некромант, міцніше стискаючи кермо.

- Ти його вдарив! – обурилася.

- Лише зачепив, - фиркнув чоловік. – До весілля загоїться?

- До чийого? – гаркнула. – Ти ж мене викрав!

- Не до вашого, так точно, - реготнув Януш, ігноруючи мій ображений погляд. Весело йому! А от мені зовсім не весело…

Через якийсь час мовчазного протесту мене зморило. Занадто багато емоцій для одного дня. Відчула, як повіки повільно закриваються, а свідомість перекидає свіжі проблеми на хвору голову підсвідомості.

Не знаю, скільки проспала. Навіть сон якийсь встиг наснитися, та коли нарешті прокинулася, зрозуміла дві речі: уже світає і нас знову занесло в гори. Отже, Януш таки вирішив зачинити мене у своєму будинку! От тільки навіщо?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍