Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

― Мені гірко його втрачати. І гірко, тому що мною знову почнуть розпоряджатися, як річчю, вирішуючи куди вигідніше прилаштувати.

― Не хвилюйся! ― підбадьорливо стискає мої плечі Кадір. ― Ось побачиш, доля обов'язково тобі підкине вихід. Іноді, щоб знайти бажане, потрібно подолати чимало труднощів.

― Так, вір, ― скептично пирхаю. ― Останнім часом ця вертихвістка мене не шанує.

― Випробування, дані нею ні на йоту не більше, ніж ти здатна витримати, ― серйозно каже чоловік. ― А тепер візьмімось до роботи. Відвезеш королеві в подарунок цей шедевр. Не годиться з порожніми руками їхати.

― Ти правий. Про це я якось не подумала.

І ми знову беремося до роботи. Тільки цього разу морські хвилі вже не здаються мені лагідними та спокійними.

Наступні дні проходять у божевільній метушні та турботах. Доводиться ретельно подбати не тільки про транспорт у столицю, провіант і тяготи подорожі на гужовому транспорті, а ще й приділити увагу дрібницям, на які я зазвичай просто не втрачала часу. Тобто, мій гардероб. Дівочі сукні Касії та відсутність будь-яких, навіть найпростіших прикрас не підходять для мого нового статусу. Тепер я доросла жінка та господиня маєтку, а також Хранителька Джерела. Від того, як я поставлю себе перед правителем Адельміри, залежить моя доля. Потрібно показати, що я цілком можу впоратись і без нового нареченого. До того чаклун, як не крути, мій чоловік, ще. Те, що у листі сказано, що він загинув ― нічого не означає. Шита білими нитками ця похоронка. І я розраховую в столиці добре так сколихнути болото, що застоялось. Я маю дізнатися, що з ним трапилося.

Грошей на новий гардероб я не маю. Але ми дістаємо весь одяг матері Касії й найкрасивіші та найгідніші столиці сукні підганяємо по моїй фігурі та за останніми модними віяннями. Дорожню карету теж доводиться підлатати й упорядкувати. Доводиться продати кілька золотих свічників, щоб виділити фінанси на дорогу. Мені хочеться плакати, коли я бачу, на що доводиться витрачати ці гроші. Життя у столиці дороге. І замість цієї поїздки можна було купити кілька мішків борошна, або дрова, або заплатити за оренду крамниці, коли настане час продавати наше рукоділля.

З кожним днем ​​переживання все більше охоплюють мене. І коли приходить час прощатися, почуваюся, як натягнута струна, що дзвенить від напруги.

Вдома залишається за головного Кадір та Тітміра. Зі мною вирушає Тента і як кучер Уорах ― все одно це єдині коні, які ще залишилися. Робити в маєтку конюху без своїх підопічних нічого.

Дві валізи, набиті сукнями та речами тісно прив'язані до даху екіпажу. Мій транспорт може не надто і витончений, але витривалий і міцний. Дорогу завдовжки з тиждень, явно витримає. Конячки теж не підкачають, певна. Ми спеціально залишили саме цю пару. Сильні шайри здатні багато миль проскакати невтомно. І в побуті невибагливі. 

― Кадір, щось мені недобре… ― закушую губу.

Ми вже стоїмо біля екіпажу. Уорах взагалі сидить на козлах. Домочадці висипали з дому, як горох зі стручка. Проводить вирішили.

― Все буде добре, ― посміхається мій новий управляючий. ― Фріра, її матінка і я чудово впораємося з твоїми ескізами. Ось побачиш, приїдеш ― а на тебе тут уже десяток килимів чекає.

― Я боюся, що я могла погано промалювати, наплутати

Звичка все контролювати змушує хвилюватись.

― Нічого ти не наплутала. На малюнках все дуже ясно. Ти головне себе бережи.

Ковтаю сухим горлом і коротко киваю

― Ось і розумниця. ― Кадір на мить стискає мене в обіймах. ― Ми з тобою. Пам'ятай.

― А я з вами...

Король ще не відає, що до нього вирушає не маленька залякана дівчинка, а землянка, яка знає собі ціну і в змозі не тільки про себе подбати, а й про Джерело та маєток.