Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 17

Пухнаста нитка легко прослизає в петельку. Вивільняю гачок і накладаю наступну. Мій ряд майже закінчено. Кадір уже розпочав другий. Основу, про яку я так переживала, виявилося легко зробити вручну, зв'язавши гачком. А щоб вона була жорсткою і добре тримала форму, мій помічник порадив просочити її розчином цукру.

Проте над малюнком килима довелося попітніти. Мені хотілося чогось такого… такого особливого, що одразу б привернуло увагу і буквально змусило купити цю річ. Так поступово на білій сітці з'явилися світло-блакитні розводи морських глибин, хвилі, що спінилися, і розсип сірих, холодних стрімчаків.

Я не знаю, звідки у мене в голові виникла саме ця картина, але відчувала, що маю намалювати саме її. І тепер дивлячись на переплетення ниток, спостерігаючи, як темно-сині ворсинки сплітаються з блакитними, зеленими, сірими та чорними, я бачила море. Воно оживало, дихало свободою, і було як справжнє. Здавалося, варто лише провести рукою по пухнастій поверхні килима, як відчуєш під долонею лагідну воду.

― Касі, ― підіймає погляд від роботи Кадір. У його темних очах світиться розуміння. ― А ти ж не така проста? Вірно?

Під його пальцями хвилі починають тихо колихатися, перемішуючи з моїми.

― Що ти маєш на увазі?

Вдаю, що не розумію, про що він. Вистачило й того, що мені влаштовували домочадці, поки я силу так-сяк не приборкала.

― Я одразу зрозумів. Ти донька Сонця?

― Кого? ― вигукую, забувши про те, що я витончена аристократка.

― На моїй рідній землі. Точніше, мені здається, що я звідти родом. Таких, як ти називали Дітьми Білого Сонця.

Знизую плечима. Ну діти то діти. Це мені зараз нічим не допоможе. Набагато цікавіше дізнатися про самого Кадіра. Хлопець також непростий. І хоч про себе нічого не пам'ятає, але видно, що освічений та начитаний. Знає десять мов, якими пише, читає і стерпно спілкується. Манерам навчений і розкіш маєтку для нього явно не вражаюча. Схоже, він жив колись і більшому достатку. А ще Кадір захоплював своєю проникливістю, діловою хваткою та вмінням прораховувати на кілька ходів уперед. Якщо так піде і далі, мені й не потрібен керуючий, присланий чоловіком. Кадір заткне за пояс будь-кого, даремно, що йому трохи за двадцять.

― А тебе тоді як звали? ― багатозначно киваю на маленькі язички вогню, що пробігають по його пальцях.

― Ніяк… Таких як я, якщо вони не належали до роду правителів, убивали, ― похмуро видає друг.

Шоковано округляю очі.

Кадір струшує головою, відганяючи сумні думки

― Але це було давно ― сяє білозубою посмішкою. – Тепер часи змінилися і люди, які мають дар внутрішнього вогню, просто рідкість. Власне так само як і дар небесного світла.

― От і зустрілися дві самотності, ― пирхаю.

По кабінеті розливається наш дружний регіт. Напруга та хвилювання всіх попередніх днів спадає. Сміх накочує хвилями, переростаючи в істерику. Але я знаю, що так потрібно. Організму треба якось позбутися хоча б на кілька секунд сумних і важких думок. Тому ми регочемо, як діти, повалившись на підлогу, тримаючись за ниючі боки, ледве дихаючи від сміху.

Поки з якимось тривожним дзвоном у поштову скриньку не падає лист. Веселощі знімає, як рукою. Поволі підводжусь і підходжу до неї. Щось останнім часом мене дуже лякають листи. Прям фобія вже розвинулася.

Обережно витягаю із контейнера щільний конверт. На ньому лячно поблискує королівська печатка.

― Що там? ― заглядає через плече Кадір, що непомітно підійшов.

― Нічого хорошого, ― впевнено заявляю. Конверт лякає навіть більше, ніж послання з контори. Щобільше, я впевнена, що до цього у мене звістки були цілком невинні, як метелики, а справжня небезпечна гадюка причаїлася саме в цьому листі.

Цього разу не зволікаю. Прямо відразу ж відриваю край, і тремтячими пальцями дістаю листа. Водяні знаки на папері не дають засумніватися в тому, що це справді вісточка від самого короля. Очі пробігають по рядках, квапливо складаючи в слова хитромудрі літери. Але зміст погано доходить до свідомості. Не вірю, не вірю тому, що там написано.

― Кассі, що там? ― Занепокоєно вигукує друг.

Але я лише мовчки хапаю ротом повітря, не можу видавити й звуку.

Не дочекавшись відповіді Кадір вихоплює в мене з рук послання і починає читати вголос.

Шановна леді Касія Кіндлоу.

З жалем змушені повідомити, що ваш чоловік Сівард Раора Кіндлоу загинув, захищаючи кордони королівства біля Північної Ущелини. Приносимо свої щирі співчуття. Уся королівська родина сумує разом із вами.

Тому ви запрошуєтеся до двору його величності Олеада Гільстена, щоб ми могли вирішити вашу подальшу долю.

З повагою перший секретар його величності Піпін Гардуш.

― Я не вірю в це! ― відчайдушно хитаю головою. ― Не вірю! І нікуди їхати не збираюся.

― Касі, ― співчутливо дивиться Кадір. ― Боюся, що вибору ти не маєш.

Гаряча хвиля підіймається зсередини, і тремтіння віддається у всьому тілі. Миттєво відгукується Джерело. Рветься з надр землі, з-під замка, немов закрита в клітці дика тварина.

― Кас! Касі! ― гарячими долонями охоплює мої щоки Кадір. ― Ти чуєш мене? Все добре… Заспокойся… Дихай глибоко…

Розплющую очі й дивлюся на чоловіка.

― Я впораюся, ― хрипко кажу. ― Все під контролем… Просто… просто це важко.

― Ти дуже його любила?

― Любила? ― здивовано хмурюся. ― Ні… і він мене не любив. Це був договірний шлюб.

У горлі починає закипати гіркота. Хай там як, але я не хотіла зла чаклунові. Так, сердилась на нього, психувала, що залишив одну. Але смерті не хотіла. Не хотіла, щоб цей сильний чоловік пішов із життя. І хто його знає, може між нами все налагодилося б. Може, у нас був шанс стати щасливими, мати дітей.

При думці про малюка серце йойкає. Я хочу дітей. Дуже. Я так любила Жорика та Влада. Любила заколисувати їх на руках, притискати до себе тепле дитяче тільце. Відчувати те непорівнянне почуття близькості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍