Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

темних очей,— що це все не можна записувати? Бо не можна, щоб Фреді дізнався, що я з вами говорила. Не буду я знову мучитися з пресою. Рахунок, будь ласка! — гукнула вона до офіціанта.

Коли рахунок принесли, Тенсі без слів простягнула його Бристоу.

Коли сестри вже збиралися йти, відкидаючи сяйливе каштанове волосся за спину і надягаючи дорогі куртки, двері ресторану відчинилися, й увійшов високий худий чоловік при костюмі, років шістдесятьох на вигляд, роззирнувся і рушив просто до їхнього столика. Срібне волосся, прикметна зовнішність, бездоганний стиль — і холод у блакитних очах. Його хода була стрімка, цілеспрямована.

— Оце так сюрприз,— промовив він, стаючи між стільцями жінок. Ані вони, ані Бристоу не бачили, як він підходив, і всі, крім Страйка, при його появі виказали подив і навіть незадоволення, коли не більше. На мить Тенсі й Урсула завмерли, причому остання не встигла до кінця витягнути з сумочки темні окуляри.

Першою оговталася Тенсі.

— Кипріян,— мовила вона, підставляючи обличчя для поцілунку.— Що за приємний сюрприз!

— Урсуло, люба, ти ж наче на шопінг збиралася? — зронив Кипріян, не зводячи очей з дружини і водночас буденно цілуючи Тенсі в обидві щоки.

— Ми вирішили попоїсти, Кипе,— озвалася Урсула й почервоніла. Страйк відчув, що назрівають неприємності.

Літній чоловік окинув оком Страйка, далі його погляд зупинився на Бристоу.

— Тенсі, твоїм розлученням наче займається Тоні? — спитав він.

— Саме таке,— відповіла Тенсі.— Кипе, це не ділова зустріч. Ми просто спілкуємося.

Кипріян холодно всміхнувся.

— Дайте-но я вас проводжу, любі мої,— сказав він.

Недбало попрощавшись із Бристоу, а до Страйка і слова не сказавши, дві сестри дозволили Урсулиному чоловікові вивести їх з ресторану. Коли за трійцею зачинилися двері, Страйк спитав у Бристоу:

— Що то було?

— То був Кипріян,— пояснив Бристоу. Він крутив у руках рахунок і кредитку і мав стривожений вигляд.— Кипріян Мей. Урсулин чоловік. Старший партнер у фірмі. Йому не сподобається, що Тенсі з вами розмовляла. Не знаю, як він дізнався, де ми. Мабуть, витягнув це з Елісон.

— Чому йому не сподобається, що вона зі мною розмовляла?

— Тенсі — його своячка,— пояснив Бристоу, надяга-ючи пальто.— Він не хоче, щоб вона знову робила з себе посміховисько — як він уважає. Мені, мабуть, конкретно влетить за те, що умовив її поговорити з вами. Гадаю, що просто зараз він телефонує моєму дядькові, щоб поскаржитися.

Страйк помітив, що у Бристоу трусяться руки.

Юрист поїхав на таксі, яке йому замовив метрдотель. Страйк пішов з «Кіпріані» пішки, розпускаючи дорогою краватку, такий задуманий, що з цієї задумливості його висмикнув лише гучний сигнал машини, яка мало не наїхала на нього, коли він перетинав Гросвенор-стріт.

Отримавши це цілюще нагадування про небезпеку, що чигає на вулиці, Страйк випірнув з потоку пішоходів і підійшов до білої стіни, яка належала червонодверному спа-салону Елізабет Арден, притулився до неї, запалив цигарку і витягнув мобільний. Трохи послухавши і прокрутивши запис уперед, він знайшов ту частину свідчень Тенсі, де вона говорить про хвилини, що безпосередньо передували падінню Лули Лендрі за її вікном.

...до спальні, коли почула крики. Вона — Лула — кричала: «Запізно, я вже це зробила». А тоді долинув чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він їі скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він чітко розчув, як тихо дзенькнув, опускаючись на стіл, келих Бристоу. Страйк перемотав і знову послухав.

...чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він її скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він пригадав, як Тенсі копіювала, як Лендрі вимахувала руками, пригадав жах на її застиглому обличчі. Поклавши мобільний до кишені, Страйк дістав записника і почав робити нотатки для себе.

Страйк спілкувався з незчисленною кількістю брехунів; він їх відчував на нюх і точно знав, що Тенсі належить до їхньої породи. Зі своєї квартири вона не могла чути того, що буцімто чула: поліція довела, що це неможливо. Та попри Страйкові сподівання, попри те, що всі почуті ним досі свідчення вказували на те, що Лула Лендрі вкоротила собі віку, він несподівано для себе упевнився, що Тенсі Бестиґі дійсно вірить, що перед падінням Лендрі чула сварку. З усього, що вона казала, лише ця частина звучала правдиво, і правдивість ця яскраво сяяла серед фальші, якою Тенсі її оздобила.

Страйк відштовхнувся від стіни і пішов по Гросвенор-стріт на схід, звертаючи мимолітну увагу на машини, але в голові прокручуючи вираз обличчя Тенсі, її тон, її жести, коли вона говорила про останні миті життя Лули Лендрі.

Чому в головному вона казала правду, але оточила цю правду брехнею, яку так легко викрити? Чому брехала про те, чим займалася в ту мить, коли почула крики з квартири Лендрі? Страйк пригадав Адлера: «У брехні не було б сенсу, якби правда не вважалася небезпечною». Сьогодні Тенсі прийшла заради останньої спроби бодай когось переконати — і водночас нагодувати брехнею, у яку вона вперто загортала свої свідчення.

Страйк ступав швидко, майже не звертаючи уваги на біль, який сіпав праве коліно.

Зрештою він помітив, що пройшов усю Меддокс-стріт і вийшов на Реджент-стріт. Удалині тріпотіли червоні маркізи крамниці іграшок, і Страйк згадав, що дорогою назад до офісу збирався купити небожу подарунок на день народження.

Він майже не був свідомий строкатого, гамірного, блискучого виру, в центрі якого опинився. Сліпо вештався поверхами, і ні вереск, ні дзижчання іграшкових гелікоптерів у повітрі, ні рохкання механічних свиней, що переходили йому дорогу, не зачіпали його. Нарешті, десь після двадцяти хвилин блукань, Страйк дійшов до полиці з іграшковими солдатиками її величності. Тут він завмер, утупивши погляд у лави мініатюрних десантників, хоча заледве їх бачив, і не чув шепоту батьків, які обводили навколо нього своїх синів, бо надто боялися просити цього дивного задуманого здорованя посунутися.

Частина третя

Forsan et haec olim meminisse iuvabit.

Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.

Вергілій, «Енеїда», Книга І

Переклад М. Білика.

1

У середу задощило. Лондонська погода; крізь вогкість і сірість старе місто проступає єдиним фронтом: бліді обличчя під чорними парасолями, вічний запах вогкого одягу, мірне стукотіння по вікну Страйкового офісу вночі.

Коли дощило над Корнволлом, дощ був інакший: Страйк добре пам’ятав, як він хльостав по віконницях гостьової кімнати у будинку тітки Джоан і дядька Теда в ті місяці, коли