Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Історія не вирізнялася особливими деталями. Молода авторка Марина Хмельницька прославила своє ім’я перемогою на престижному конкурсі в двадцять два роки. До того про її існування не знав ніхто, крім кількох подруг з літературного порталу. У дев’ятнадцять вона зареєструвалася вперше. Спочатку тільки читала, однак за деякий час вирішила також спробувати написати роман.

Двадцятирічна Марина дебютувала з романом про кохання і за допомогою реклами набрала для нього сотню читачів. Ніби й техніка не кульгала, і коми стояли на своїх місцях, однак сюжет викликав шквал критики колег. Після того вона довго плакала та боялася публікувати щось нове цілий рік.

Однак прагнення слави не давало спокою. Врешті дівчина відновила свій акаунт і почала писати знову. Нові романи не відзначалися якістю, але реклама давала своє. Знаходилися читачі, котрі читали навіть Марину, незважаючи на всі її недоліки. Вона познайомилася з відомим письменником Тарасом Домбровським і допомагала йому вести групи в соціальних мережах та на сайтах.

Так Марині за короткий час вдалося подружитися з багатьма авторами, які вихваляли її творчість, щоб потрапити в рекламу. Таким чином навіть неякісні твори молодої письменниці ставали дуже популярними. Вона почала спілкуватися з акулами пера, котрі визнали її своєю і не зжерли.

2020 року Марині написала одна авторка, яка до того ніколи не світилася ні на порталі, ні в жодному літературному колі. Псевдонім здався їй примітивним та нецікавим. Жінка писала під ніком Владислава Левицька, але не повідомляла, чи це її справжнє ім’я та прізвище. Марину перші надіслані повідомлення не зацікавили. Вона відмовлялася спілкуватися з незнайомкою.

Минуло кілька тижнів перед тим, як Левицька знову написала. Марина спершу не відповіла, але потім просто прочитала повідомлення заради інтересу. Невідома нікому авторка просила модератора літературної групи прочитати її роман та порадити відомих авторів, котрі погодяться написати коротку рецензію. Їй хотілося знати, чи вона справді здатна писати.

Марина знову захотіла видалити повідомлення, але заради цікавості попросила у незнайомки чернетку роману. Заявила, що хоче для початку прочитати сама, а вже тоді вирішить, чи радити комусь із знайомих письменників на порталі. Левицька довірилася їй і надіслала електронний файл з рукописом свого роману «Море у долонях». Хмельницька вирішила прочитати першу сторінку.

Вона пройшлася першими рядками і не помітила, як швидко минула ніч. Марина почала заздрити, бажаючи стати не читачем, а авторкою цього роману. Але ж це не вдасться зробити, бо справжня авторка бажала його негайно віддати комусь для публікації. Тоді їй вдасться стати відомою, а Марину так ніхто й не побачить на обкладинці популярного твору.

Думаючи цілу добу над пропозицією, Марина не змогла знайти рішення. Вона чудово усвідомлювала, що власниця «Моря в долонях» не погодиться продати їй своє творіння. Левицька нагадувала ідейну авторку, котра писала не заради грошей, а тільки заради життя власного тексту. Таких неможливо купити за наявні у Марини гроші, але образити можна занадто легко.

Після наступного повідомлення Марина дала згоду маловідомій колезі зібрати для неї маленьку комісію. Та відповіла, що чотирьох письменників із порталу цілком вистачить для початку творчого шляху роману. Тільки-но той виклик завершився, як Марину відвідали кілька цікавих ідей для крадіжки.

Щоб власниця роману не відправила його комусь із видавців раніше за Марину, їй потрібно було знайти когось із колег, хто рознесе роман на друзки. Однак, як його рознести, якщо він написаний на дуже високому рівні? Марина просиділа цілу ніч з кавою та цигарками і заснула тільки, коли знайшла рішення.

Вранці її пальці стукнули по клавіатурі та почали клепати близнюка роману «Море у долонях». Їй навіть старатися не доводилося – текст був гірше найглибшого дна найглибшої западини літератури. Марина не зупинялася, та це було тільки першою частиною п’єси. Потрібно була ще й масовка.

Першою погодилася взяти участь у читанні роману подруга Марини – відома авторка еротичних романів Галина Шпак. Заради подружки Шпак-Лавкруз була готова навіть Ернста Хемінгвея назвати селюком з церковної школи, але інших двох виявилося не так просто підшукати. Вони ж мусили не тільки прочитати роман-близнюк, а й забути про нього на віки вічні.

Марина працювала з Тарасом Домбровським, тому чудово знала про його продажність. До неї неодноразово доходили чутки, як шановний автор детективів продавався на літературних конкурсах, наче дешева повія на трасі за межами міста. Вона зателефонувала йому особисто і запропонувала кілька сотень доларів за потрібну рецензію від його імені. Він погодився написати.

Домбровський не просто погодився написати, а за окремі двісті доларів дав слово підключити ще одного молодого автора, який рознесе писанину, не читаючи навіть рядочка, або читаючи й обмазуючи болотом кожне слово.

Вичитка тривала менше тижня. Марина підсунула свій твір, тому вони й не вигадували нічого. Видали такі рецензії, що навіть найстійкіший ніколи би в житті з тим романом нікуди не вибрався. Однак Владислава Левицька не повірила їм на слово і через день почала публікувати текст на порталі.

Марина усвідомила, що план провалився. Щоб вкрасти роман, потрібно було змусити авторку видалити навіть згадки про нього з мережі. Вона додала Домбровському та подружці мотивації, а вони за це мусили тільки перенести свої рецензії під твір на порталі. Для власниці «Моря у долонях» почалося справжнє пекло. Під впливом відомого автора та двійки інших хіба лінивий не зайшов написати коментар, не читаючи самого тексту. Деякі читали, однак все одно писали так само, як задали напрям визнані авторитети порталу.

Наймана зграя спрацювала на сто відсотків. Вони навіть створили групу у телеграмі, через яку координували атаки на роман, а тоді насміхалися над спробами авторки виправдатися та захистити власне творіння. Наче голодні собаки, друзі Марини вгризалися в чужу книгу та розривали її. Багато людей піддавалися їхнім порадам і не погоджувалися читати. Марина виграла.