Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

11.2

− Що ви маєте на увазі? – одразу насторожуюсь я.

− Про це потім. Адже ти інше хотіла дізнатися, − уникає відповіді Рок. − Щодо пастки ти все правильно зрозуміла. В усьому винна Емарі. Я вхопив залишковий слід її енергії на тобі. Вона, мабуть, як і Жозелін, уловила вчора твої думки про страх перед сходами, і припустила, що ти обов'язково будеш міцно триматися за поручні. Там був енергетичний детонатор. Якщо захочеш, то я пізніше покажу тобі те, що знайде Жозелін.

– Чому ви її… – запинаюся, підбираючи слова.

− Вигнав? – здіймає брову чоловік.

Обережно киваю. Нехай він скаже, що це не через мене.

− Вона порушила наш договір. Я такого не прощаю, − зі сталевими нотками повідомляє адамір, підтверджуючи мої припущення. І мені чомусь здається, що в його словах звучить застереження і для мене. Але в нас зовсім інша угода. Я її не порушувала. І не планую.

Гаразд, з Емарі зрозуміло. На язиці крутиться питання, що з нею тепер буде, але я зовсім не впевнена, чи хочу знати відповідь.

– А хто мене шукає? – цікавлюся нарешті, відчуваючи, як біжать мурашки по тілу. До цієї відповіді я теж не дуже готова, але знати її повинна.

Адамір поправляє мою панчоху, опускає спідницю та допомагає сісти. Сам сідає позаду і починає розшнуровувати сукню на спині. Ліву лопатку відчутно тягне болем, так що я навіть не намагаюся обурюватися. Сама обрала його, як лікаря.

− Шукає тебе мій сусід. Точніше навіть його син. Шпигуни адаміра Раельда Лаяре старанно цікавляться, чи не з'являлася в моїх володіннях дівчина-землянка, – розповідає Рок, спускаючи з моїх плечей сукню, щоб оголити спину. Лопаток торкаються його шорсткі пальці. Шкіра знову починає пульсувати теплом.

− А про те, що ви знайшли мене, він не знає? – його дотики настільки приємні, що я забуваю про біль та забиті місця. І концентруватися на розмові стає дедалі складніше.

− Він не знає точно, де відкрився портал. Це не його територія, внутрішня інформація для нього закрита. Міг лише приблизно вирахувати координати, якщо був на Землі й знайшов місце, звідки ти пішла. Отже, не знає, чи встиг я відреагувати досить швидко, щоб перехопити іншосвітянку, поки вона не загубилася серед моїх підданих. Може, звичайно, припускати, що ти в мене, але це ще довести треба.

– А він… я ж мала померти, якби не ви. Хіба він не може подумати, що мене більше нема?

− Є одна обставина, яка точно відкрила Лаяре, що ви з дитиною живі, − вимовляє Рок.

– Це яка?

– Син Раельда, наскільки мені відомо, нещодавно мав пройти обряд злиття з дочкою дуже впливового та сильного роду Вельхо. Але за законами нашої імперії він не вільний, оскільки енергетично прив'язаний до іншої. 

Коли до моєї свідомості доходить зміст почутого, у мене очі на лоба лізуть. Я різко розвертаюся, притискаючи сукню до грудей.

− Тобто, як?! Він через нас із малюком не вільний? Це що означає? Я теж?! Я теж не вільна?

− Я цього не казав, дівчинко, − посміхається адамір Шаєра, проводячи тильною стороною долоні по моєму плечу. І усмішка в нього по-справжньому зловісна. − Він втратив усі права на тебе. Не турбуйся з цього приводу.

От не подобаються мені всі ці недомовки й натяки. Мене розпирає від цілої купи запитань, і я настільки зараз знервована, що готова усі їх негайно вивалити на Рока. Навіть повітря в груди набираю побільше… І тут лунає стукіт у двері.

Чоловік змахує рукою. Замок клацає. Я різко розвертаюсь назад, щоб побачити, як у кімнату входить Жозелін, тримаючи в руках моє пальто, про яке я вже встигла забути.

− Адаміре, мені щойно надійшло повідомлення від Фалькара. Вони знайшли карноту сьєри Емарі на півдорозі до Гранзи. Сама сьєра зникла. Вони намагаються її відстежити, але поки що безрезультатно.

− Що значить безрезультатно? – з крижаною люттю цікавиться Рок.

− Шукачі Фалькара не можуть вловити її енергетичний слід, − трохи побліднівши, повідомляє його помічниця. Проходить до кімнати й кладе пальто на спинку одного зі стільців.

Адамір не лається, не гарчить, і не сипле погрозами, але мені на плечі, наче бетонна плита опускається. Напруга в повітрі відчувається буквально шкірою, змушуючи злякано стиснутися, втягнувши голову в плечі, щоб стати маленькою та непомітною. Такі «приємні» відчуття ніяка уява не змогла б намалювати настільки реалістично. І перебувати поруч із куардом мені зараз реально страшно, наче я в епіцентр неконтрольованої стихії втрапила.

Ніколи серйозно не вважала себе боягузкою, але на відсутність інстинкту самозбереження не скаржусь. І цей самий інстинкт зараз буквально волає, що треба негайно забратися якомога далі від живого втілення руйнівної сили.

Намагаючись не привертати до себе увагу, я починаю обережно відсуватися. І тієї ж миті на моїй талії стискаються чоловічі руки, зупиняючи.

Ой. Завмираю, заплющивши очі.

− Що з тобою? − цікавиться Рок, знову зосередившись на мені.

– Нічого. Емоції ваші для мене ... трохи важкуваті, − зізнаюся, намагаючись натягнути сукню назад на плечі. Хоч Жозелін і не демонструє жодного подиву чи засудження від того, в якому вигляді мене застала поруч з адаміром, мені все одно дуже ніяково.

На мить в кімнаті запановує оглушлива тиша. Особливо відчутна через те, що й Рок, і його помічниця якось надто уважно дивляться на мене.

– Ти відчуваєш наші емоції? − першим порушує мовчання адамір.

– Я не впевнена… досі була. Думала, може накручую себе, − змерзло знизую плечима. − А ви хіба не прочитали це в моїх думках?

У відповідь чоловік чомусь починає сміятися.

− Мія, навіть з твоєї, такої щирої, згоди, я не можу бачити абсолютно все, що діється в цій чарівній голівці.

То може не все так безнадійно і Рок не довідався про те, що було раніше?

− Тобто ви не все бачили?

У відповідь чую насмішкувате хмикання. Його подих обпалює моє вухо.

− Багато, Мія, багато.

Ото вже... провокатор. І як це розуміти? Що він там таке видивився? Від припущень мені навіть спекотно стає. І про біль більше не згадується. А близькість цього чоловіка відчувається надто вже гостро, тим паче, що моя спина досі оголена. А ще ... Занадто вразливою я себе поряд з ним відчуваю. Не лише фізично.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍