Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

− Жозелін, відправ Фалькару наказ шукати далі, − повертається до перерваної розмови адамір. − Нехай залучає всіх наших шукачів. Я закриваю кордони. Емарі не могла самостійно знищити свої сліди. Їй допомогли! Щойно знайдуть хоч щось, нехай одразу доповідає мені. А ти займися своїм здоров’ям.

Дівчина ледь помітно кривиться, але більше не намагається сперечатися. Лише киває на знак того, що все зрозуміла, і, коротко попрощавшись, йде, залишаючи нас наодинці.

Він близько. Занадто близько. Шкіру поколює від тепла великого тіла позаду мене. Від ірраціонального бажання відкинутися назад і притулитися до того, від кого ще пару хвилин тому готова була бігти світ за очі.

Дихання збивається. Хочеться заплющити очі. Хочеться… дурниць хочеться. Тих, які абсолютно зайві у моєму становищі.

− Розкажи, як ти відчуваєш чужі емоції? − лунає його оксамитовий голос, трохи приводячи мене до тями.

– Це складно пояснити та якось описати. Занадто незрозуміло для мене самої. Коли ви злитесь, це на мене давить. Хочеться стиснутись і сховатись. Ненависть вашої... колишньої аманте жалила. Решта не настільки відчутне.

Я знову намагаюся відсунутись. Цього разу мене відпускають.

− Ти мене боїшся? – цікавиться він рівним тоном.

І знову це напруження між нами. Мені хочеться розвернутися і подивитись йому у вічі. Я відчуваю, що Року чомусь дуже важливо знати мою відповідь. Він чекає. Правди.

− Це теж складно, − намагаюся зібрати в слова ту кашу, що вирує у мене в голові. – Я не відчуваю загрози від вас, навпаки, здебільшого у вашій присутності мені… напрочуд безпечно. Але ваша сила... вона лякає мене на інстинктивному рівні. От як сьогодні. Те, що ви можете, для мене незбагненно. Це… страшно, бо незрозуміло та незнайомо. Я не уявляю, на що ви ще здатні, чого від вас чекати, і як поводитися. Ось.

− Будь сама собою. Це буде найправильнішим, Міє, – хрипко повідомляє чоловік і несподівано проводить пальцями по моєму хребту, змушуючи з тихим охом вигнутися. – І мені це найбільше сподобається. Я не завдам тобі шкоди. Мені це не потрібно. Це було б вкрай нерозумно і марнотратно з мого боку. А що стосується моєї сили, прийде час і ти… звикнеш до неї. Вже звикаєш.

Закушую губу, опускаючи голову. І закриваю свій розум. Не хочу, щоби читав мене зараз. Забороняю Року це, сподіваючись, що він не збрехав, і я справді це можу.

Йому це не потрібно, бо марнотратно і нерозумно. Якби я встигла побудувати якісь повітряні замки, вони б зараз пафосно впали додолу, з гуркотом розсипаючись на дрібні уламки, краючи моє серце.

Як добре, що я цього не робила. Зате отримала ще один доказ, що не варто розтікатися рожевою калюжкою від звабливої харизми цього надзвичайно сексуально-привабливого… куарда. Своїми словами адамір щойно дуже чітко дав зрозуміти, що я для нього можу стати хіба що цінним придбанням, яке буде пильно оберігається дбайливим і прагматичним господарем.

Це… дуже неприємно. Зате чесно. Я не можу відмовитись від допомоги Рока. Зате можу не допускати, щоб моя симпатія і те тяжіння, яке я відчуваю до нього, переросли у щось більше.

– Допоможіть одягнутися, будь ласка, – прошу тихо. – Мені більше не боляче. Дякую, що вилікували забиті місця. І за те, що врятували знову, дякую.

Пару секунд він мовчить, потім починає зашнуровувати моє плаття. А закінчивши, підіймається і простягає мені руку.

− Ти так і не погуляла. Я сам тебе проведу в сад.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно