Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Яка ж я брехуха.

Два або три дні мені потрібні, щоб відновитися і викопати нові окопи навколо себе і моєї малозначущої персони. А то один дубоголовий хокеїст зніс дочиста всі мої захисні лінії.

— Припини казати, що це "неважливо", — презирливо починає він і далі давиться гнівними словами: — Ти постійно це повторюєш. Від цього воно правдою не стане. Вчорашнє було "важливо".

— Мені здається, ти мене не почув.

Я стрімко відвертаюся, коли протиріччя додають відвертого обурення в його погляд, наче він зараз вибухне зсередини.

— Я почув... про вчорашній шок, — майже пошепки вимовляє Артур. — Рито, я... я... я...

Ну ось, сама зробила із себе мученицю. На серці миші шкребуть.

— Алевтина Василівна і Сергій нас чекають, я хотіла запропонувати...

— Вони почекають, — скалиться він відверто і підкидає голову. — А тепер ти запам'ятай гарненько, раз відмовляєшся говорити по-людськи. Щоб я більше не чув "не твоя справа" і щоб більше жодної думки про претендентів, про отримання досвіду і довбаних хокеїстів. Вправи в дотепності не переконають, коли ти піді мною вчора стогнала.

Мене бере така лють, ніби тіло виявляється охопленим згустком енергії й тепер мені потрібно кудись виплеснути її.

— Я нічого майже не відчула, п'ять секунд, серйозно, Резнику? — зриваюся я. — Ти називаєш це сексом, може, це ти ніколи не займався сексом? І стогнала я... стогнала... — починаю задихатися від власних слів, — з різних причин. Не з усіх, що ти собі там... намалював, навигадував.

Я миттєво шкодую про сказане. До горла підступає нудота, кожна частинка мене хоче забрати слова назад.

Його застигле тіло утримує голову настільки неприродно рівно, немов один помах здатен перетворити сріблясту гладь його очей на бите скло. І тому... тільки повне заціпеніння — спосіб виживання для нього.

Він виходить із кімнати стрімким і злим кроком, у якому приховує і неуважність. Бо спершу Артур плутає двері й не одразу знаходить ту, що веде в коридор.

Я чую власний хрип, що мав перетворитися на слово. Ні! Як я могла сказати це саме так? Як усе повернути? Потрібно це виправляти, будь-яким способом.

Якщо підготуватися, то я придумаю пояснення. По-іншому просто не може бути, я не хотіла говорити такого!

Раптово я усвідомлюю, що звук вхідних дверей, які зачиняються, так і не пролунав.

Вибігаю в коридор, мої босі стопи стукають по дерев'яній поверхні підлоги. Мої стопи можуть пережити все, і це не перебільшення, і якщо треба, я і по розпеченому вугіллю пройдуся...

... Будинок здригається від такого стуку, ніби тисячі дверей одномоментно зачинилися.

Я виходжу до дальнього відрізка коридору, де й знаходиться вхід. Усе немов занурене в суцільну тишу після настільки приголомшливо гучного звуку.

— Оце так! — Сергійко, який визирає з вітальні, оглядає вхідні двері, які щойно зачинилися. — Трясця... Думав, дах обвалиться.

Після того, як Алевтина Василівна і студент ідуть, попередньо обмінявшись зі мною контактами, я сідаю на край дивана в найсвітлішій кімнаті на першому поверсі.

У вітальні цокає годинник, до чого я ще не звикла. Доставка прибула тільки вчора і з'ясувалося, що годинник утричі вищий, ніж на фотографії в онлайн магазині.

З якого боку не поглянь, я — ідіотка.

Коли мрію про Резника і на кожен рух реагую, як наївна дурочка. І коли ігнорую його або відштовхую, як сьогодні. Ідіотка у квадраті. Ні, ідіотка в 3D.

Це все зайшло занадто далеко для мене. Треба викинути з голови й нарешті прийти до тями. Якби Резник не був спортсменом... Якби він був більш передбачуваним... Якби я була не розбита...

Щоб відірватися від сумнівного самобичування, продовжую прибирання, тільки тепер уже перетворюю його на генеральне.

І щойно згадую, що в їдальні мав лишитися мій капчик, як надходить повідомлення від незнайомого номера, власником якого може виявитися лише Резник.

Так і стою посеред коридору, з увімкненим пилососом і спітнілим обличчям, і читаю білі літери в синьому блоці.

це номер, на який ти телефонуватимеш у разі потреби, і це не обговорюється

Вимикаю пилосос, потім випадково запускаю, а потім знову вимикаю. Навіть із розетки висмикую дріт.

Зараз потрібно проявити всі мої приховані таланти красномовства і написати у відповідь щось розумне. І чимшвидше, щоб не виглядало ніби я тут сушила мозок над однією есемескою.

Вирушаю на пошуки капця, гарячково обмірковуючи варіанти повідомлення. Як щодо: "Гей Резник, здається, я вже закохалася в тебе, але в нас нічого не вийде, бо я — неадекватна баба. А ще ти хамло і нахаба".

Якесь надто довге повідомлення.

Дивно, другий капчик точно мав залишитися в їдальні. А перший я сховала біля виходу, коли Артур повернув...

Біжу в інший кінець будинку, а в думках формуються конкретні підозри.

Капця ніде немає! Ні другого, ні першого. І якщо я здогадуюся, куди подівся перший, то що сталося з другим?

Я закипаю не на жарт і організовую пошуки, що нагадують обшуки, яким позаздрило б ФБР. Навіть заглядаю в нішу, облаштовану в коморі.

Все тут зрозуміло! Є тільки один підозрюваний і зараз він отримає відповідь на своє повідомлення.

Тільки ось мого смартфона ніде немає і тепер доводиться влаштовувати обшук для пошуку нової втрати. Змокла і переполошена, я натикаюся на свій айфон у ванній кімнаті.

Ось він, зоряний час для мого красномовства.

Поверни мої капці, Резнику!

Спостерігаю, як нахаба читає повідомлення, і тут же пишу доповнення, одночасно витираючи піт з чола.

Інакше я буду змушена звернутися в поліцію.

Резник довго набирає відповідь, мабуть, стираючи кілька готових повідомлень. Коли читаю слова від нього, то залишається лише радіти, що поруч немає пилососа чи інших важких предметів.