Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

так природно виглядає. Коли в неї під руками нема клавіш, то її жодним чином не відрізниш від інших маленьких дівчаток. Чути ще кроки. Приходить жінка. Мсьє Пінг подає їй руку:

— Познайомтеся. Моя дружина Елен. Люба, ця молода жінка — наша клієнтка, але вона прийшла…

Він замовкає та показує на Лолу. Я присідаю, щоб бути нарівні з нею:

— Привіт, Лоло, мене звати Жулі і я часто приходжу до твого батька, тому що в нього завжди є щось смачненьке. Але цього вечора я прийшла сказати тобі, що минулої неділі твій виступ у соборі був найкращим із тих, що я коли-небудь чула. Для мене й для всіх присутніх переможницею була ти. Не потрібно відмовлятися, не потрібно втрачати надію. Дорослі часто припускаються помилок або чинять негідно, але це не має тебе зупиняти. Ти любиш музику й ділишся цією любов'ю. Я надзвичайно пишаюся, що знаю тебе, і з нетерпінням хотіла б тебе знову почути.

Вона дивиться на мене так зосереджено, як може тільки дитина. Потім наближається й дуже міцно обіймає своїми тонкими ручками. На спині я відчуваю її маленькі, але такі сильні пальчики.

Коли вона мене відпускає, її мама киває мені головою. Вона схвильована. Пошепки промовляє: «Дякую».

Мсьє Пінг простягає мені руку.

— Ви й не уявляєте, що ви нам тільки-но подарували. Якщо коли-небудь я вам знадоблюся…

— Усе добре. Я не зробила нічого надзвичайного. А ваша дочка — зробила.

Справді дивно слухати його без акценту. Ми повертаємося до крамниці.

— Мсьє Пінг, можна поставити вам особисте запитання?

— Прошу вас.

— Чому ви говорите з акцентом?

Він стримано посміхнувся.

— Люди очікують побачити вас таким, як вони собі уявляють. У кварталі я китаєць. Це моя роль. Ви уявляєте китайця без акценту? Людям не цікаво знати, що я народився на півночі, вони сміються, що мій син вивчає класичний театр, а моя дочка має талант до гри на фортепіано. Вони хочуть залишити нас у маленькій клітці, куди самі й помістили.

— Моя бабуся відповіла б, що немає в’язниці, з якої неможливо втекти.

«Рік теж міг би так сказати…»

Коли я вийшла з крамниці, небо було вкрите темними хмарами. Здалеку долинав грім. Перша гроза в кінці сезону. Переходячи вулицю, я навіть відчула наелектризованість у повітрі. Загриміло ще ближче. Мене пробрав холод. З моїм щастям мене вдарить блискавка. А може, це вібрує мій телефон. Посеред вулиці, наче божевільна, я виймаю його з кишені. Це Рік, і це не повідомлення — він до мене дзвонить.

Думаю про Лолу, про нестерпні людські пріоритети, про Мохамеда, про равіолі, які забула, про всі знаки, які посилає нам доля. Мені страшно, що скаже Рік, після цих довгих дзвінків, та нічого не завадить мені відповісти.

41

Чому вони мають таку владу над нами? Яким таким дивом їм до снаги перевести нас із одного стану в інший за кілька мілісекунд?

— Дякую за повідомлення. Я не дуже люблю писати, тож хотів почекати, коли ти завершиш роботу, щоб поговорити з тобою. Я не заважаю?

«А як на твою думку? Я не сплю вже шість днів, проводжу їх, вистерігаючи тебе, стежу за твоїми дверима. Ти що, нічого не второпав?»

— Ні, усе добре. У тебе гарно минув тиждень?

— Тиждень? А й справді, уже субота. Я не помітив, як сплив час.

«А я лічила кожну хвилину, у мені мільярд разів загорялася надія і стільки ж разів вона згасала, хоча тепер на один раз менше».

Він веде далі:

— Ти вже звикла до роботи в пекарні?

— Потрібно увійти в ритм, але все гаразд.

Жахливо, але таке враження, що нам нема чого сказати одне одному. Так буває в не дуже молодих подружжів. Час нам залишає лише буденність. Ми як двоє нездар: я посеред вулиці, а він… Я наважуюся запитати:

— Що ти робиш?

— Готую обладнання для одного клієнта.

— У суботу ввечері?

— Термінове завдання.

«Точно».

— Ріку, я хотіла перепросити за неділю. Я поводилася не дуже правильно після концерту, але була настільки…

— Перепросити? Та припини за все перепрошувати! Уже не вперше я тобі це кажу. Мені було приємно піти туди з тобою, а щодо визначення переможця, то, думаю, твоя правда. Якби всі реагували з твоїм запалом, то цей світ був би кращим.

Я воліла би, щоб він був поруч зі мною, подивитися йому в очі, коли він мені це говорить. Не знаю, як його про це запитати, але помираю від бажання зустрітися з ним. Він мовить:

— Завтра зранку я подамся бігати. Ти будеш у крамниці, але дорогою назад я зайду, і ми домовимося про дещо.

«Точно, давай уже домовимося нарешті».

— Супер. Успіхів із твоїм терміновим завданням і гарно побігати!

— До завтра.

— До завтра, Ріку.

Яке щастя — говорити ці прості слова. Цього разу він не сказав «Бувай». «До завтра» — це вже побачення.

Між дзвінком і моментом, коли я поклала слухавку, минуло близько трьох хвилин, протягом яких я була стривожена, знервована, розчулена, присоромлена, обдарована надією, щаслива й нетерпелива. Чому вони з нами це роблять?

У мене було лише одне бажання — поспати. Сорочка Ріка знову простягала до мене свої рукави. Я накрилася ковдрою, усе розповіла Туфуфу й заснула.

42

Я саме пакувала вісім булочок із шоколадом, коли Рік пробіг повз вітрину. Я аж із ліку збилася. У нього за спиною наплічник. У мене відразу ввімкнувся хронометр. Рік повернувся за одну годину двадцять одну хвилину. Шкода, але мені ще не вдається лічити долі секунди. Зі своєю середньою швидкістю він міг забігти далеко в місто й навіть за його межі. Він заходить до крамниці. Мадам Бержеро вітається:

— Добрий день, юначе. Жулі вами займеться, ви в хороших руках. Але, гадаю, ви вже це знаєте…

Зазвичай, я не шаріюся, але тут відчуваю, що стала червоніша за пиріг із полуницею.

— Привіт, Жулі.

— Добрий день, Ріку.

«І на переповненому стадіоні шалена публіка кричить в унісон: „Домовтеся про зустріч! Домовтеся про зустріч!“ — а дівчата з групи підтримки формують фразу з помпонів у руках».

— Я візьму багет. Мені самому забагато, але, можливо, до мене прийдуть гості на вечерю… Ну, якщо ні, то покладу в холодильник.

Чому він мені це говорить? Я недостатньо страждала минулого тижня? Або йому вдалося визволити свою почвару — це пояснило би, чому я не бачила його кілька днів, — і вони приготують собі вечерю, перш