Жюль Верн - Париж двадцятого століття

освітлення під час будівництва готелю Лувра, а згодом — під час роботи над виставкою 1867 року[129] використовували саме дугові прожектори, хоча й досі експериментально. Регулярно електричне освітлення використовується з 1885 року.

Гюстав Флуранс — блискучий університетський викладач; в 1863 році, у двадцятип’ятирічному віці, заступив свого батька на кафедрі природничої історії у Колеж де Франс. У 1871 році брав активну участь у роботі Паризької комуни, вбитий під час збройної сутички із військами Версаля.

Бенуа Фурнерон — інженер і політичній діяч; у 1834 році винайшов гідравлічну турбіну, що носить його прізвище.

Кеклен — родина французьких промисловців.

«...за угорським проектом» — автор кепкує, без сумнівів, над Ференцом Лістом, легендарна майстерність якого кидала виклик здоровому глузду...

Розділ XVII

«Грекостасіс» — місце на Римському форумі, де збиралися іноземні делегації, що чекали на зустріч у Сенаті.

Луїджі Керубіні — композитор з Флоренції, у 1821 році став директором Паризької консерваторії, найвідоміший твір — опера «Медея».

Франсуа Антуан Абенек — композитор, знаменитий диригент, засновник концертного товариства Паризької консерваторії, який познайомив Францію із симфонічними творами Бетховена.

Ернест Рейєр — ліричний французький композитор, найвідоміший твір — опера «Сігурд».

Жак-Антуан Манюель — французький політичний діяч, депутат, який 1823 року, після виключення з Палати депутатів через запеклі дебати щодо війни в Іспанії, став символом ліберальної опозиції до режиму першої Реставрації.

Максимільєн Фуа — французький генерал, з 1819 по 1824 рр. — депутат. Як і Манюель, став символічним уособленням ліберальної опозиції в часи першої Реставрації.

Джеймс Прадьє — французький скульптор, автор, зокрема, двох муз на фонтані Мольєра в Парижі та творів на міфологічну тематику.

Марк-Антуан Дезож’є — французький водевіліст.

Гаспар Монж — геометр, головний засновник Політехнічної школи.

Антуан Етекс — французький скульптор та архітектор. Автор одного з рельєфів на Тріумфальній арці й численних надгробків: жанр, у якому скульптор розкрив свою майстерність якнайкраще. Автор проекту такого собі «пам’ятника парові», що його мали встановити на площі Європи, біля вокзалу Сен-Лазар...

Франсуа-Венсан Распай — біолог і політичний діяч, республіканець, до 1863 року був у вигнанні.

Луї-Франсуа Клервіль — плодовитий і шанований водевіліст. Найвидатніший твір — оперета «Дзвони Корневіля».

Адольф Деннері — плодовитий автор мелодрам («Двоє сиріт»), у 1875 році адаптував до сцени роман Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів».

Казимир Делавіньї — драматург, головні твори — опери «Сицилійські вечірні» (1819) та «Марино Фальєро» (1829).

Есташ Бера — французький шансоньє.

Еміль Сувестр — літератор, романіст і драматург.

Едуар Плув’є — драматург.

Історія рукопису

«Париж двадцятого століття» — назва, що для дослідників творчості Жуля Верна стала, так би мовити, міфічною. Роман молодого Верна з дуже привабливою тематикою тривалий час залишався невиданим. За відсутності рукопису та бодай якоїсь інформації про зміст роману, можна було б поставити під сумнів саме його існування, і текст ризикував би бути вилученим із вернівської бібліографії, якби син Жуля Верна не вжив застережних заходів і не опублікував перелік невиданих творів батька.

І справді, після смерті Жуля Верна, що настала 24 березня 1905 року, одним із нагальних питань, які мав вирішити Мішель Верн, цілком можливо, до слова, за порадою Етцеля-сина, стала якомога швидша публікація списку невиданих творів, що їх залишив батько, щоб у подальшому його не звинуватили у присвоєнні собі цих текстів та використанні імені знаменитого письменника. З такою метою він надіслав журналістові Емілю Берру, який, до речі, був особисто знайомий із Жулем Верном, листа, датованого 30 квітня 1905 року. Цей лист, що має в собі повний перелік невиданих творів письменника, був опублікований в газетах «Фігаро» від 2 травня, «Тан» від 3 травня, «Ле Меморіаль д’Ам’єн» від 4 травня, «Ле Монд елеган» (газети Ніцци) від 7 травня, «Ле Пті Репюблікен дю Міді» (місто Нім) від 8 травня, «Ле бьєн пюблік» (місто Гент) від 10 травня, «Ле Кур’є Репюблікен» (місто Тур) від 12 травня, «Ле Попюлер» (місто Нант) від 14 травня та ще в декількох джерелах масової інформації, назви яких, можливо, пропущені у цьому довгому переліку.

У цьому разі нас цікавлять такі рядки з листа Мішеля Верна: «[...] Посмертні тексти мого батька можна розділити на три частини [...] Друга частина складається з двох творів, що, цілком вірогідно, були написані раніше за серію „Незвичайних подорожей“, але можуть бути доволі цікавими у тому сенсі, що вони, схоже, є своєрідним вступом до неї. Один з них називається „Подорож до Англії та Шотландії[130]“; другий — „Париж двадцятого століття“».

Біографи Жуля Верна часто згадували цей останній твір, не будучи, однак, безпосередньо з ним знайомими. Приміром, у переліку «Творів Жуля Верна», що його склав Шарль Лемір, ам’єнський друг письменника, у грандіозній його біографії[131], «Париж двадцятого століття» згадується серед творів, написаних до роману «П’ять тижнів на повітряній кулі». Відомий фахівець з творчості Жуля Верна Корнелій Ґеллінг у першому випуску «Бюлетеня Жуля Верна» (листопад 1935 р.) згадує роман «Париж двадцятого століття» серед неопублікованих творів письменника.

На тому все і закінчилося б, якби у 1986 році в приватних архівах спадкоємців видавця Етцеля мені не пощастило знайти листа, яким видавець повідомляє Жулю Верну про відмову опублікувати «Париж двадцятого століття». Цей лист став підтвердженням того, що роман цей і справді існував, хоча якимось чином зник, а серед рукописів, що їх передала родина Верн містові Нанту 1980 року, його не було.

Знайдений у сейфі Мішеля Верна, який вважали порожнім і ключі від якого загубили, сьогодні роман з’являється на світ, кидаючи нове світло на літературну спадщину автора.

Відмова Етцеля

П’єр-Жуль Етцель, із здатністю якого вгледіти в творі шедевр годі й сперечатися (саме він, єдиний з усіх паризьких видавців, до яких звертався Жуль Верн, погодився опублікувати його «П’ять тижнів на повітряній кулі»), відхилив роман «Париж двадцятого століття». Написані олівцем примітки, зауваження та аргументи видавця знаходимо на берегах рукопису та у листі (який є надзвичайно важливим для розуміння його погляду), що він надіслав Верну, ймовірно, наприкінці 1863 або на початку 1864 року. Якщо лист містить у собі офіційну відмову в публікації книжки, то нотатки, залишені на берегах рукопису, подекуди, здавалося б, мають на меті виправити або покращити текст з огляду на його видання, тоді коли в інших випадках вони свідчать, навпаки, про тверде рішення не видавати роману. Не буду втомлювати вас усіма ремарками Етцеля, обмежусь лише найбільш значущими з них.

Етцель виправляє тексти з першого ж рядка: йому не