Жюль Верн - Париж двадцятого століття

мистецтвах, у зв’язку з чим підтримує Курбе[127] та публікує есей про братів Лєнен[128]. Перебував у дуже дружніх стосунках з П.-Ж. Етцелем.

Жан Масе — народившись у бідній сім’ї, присвячує себе початковій освіті, згодом, у 1848 році, стає журналістом і розвиває свою концепцію освіти. Перебравшись після подій 2 грудня 1851 року в Ельзас, зустрічається там з Етцелем, спільно з яким у 1864 році засновує «Журнал для Просвіти та Відпочинку». У 1866 році заснував Французьку Лігу Освіти. Автор педагогічного роману «Історія шматочка хліба». Наполегливе вихваляння, до якого вдається Жуль Верн стосовно Масе та, зрештою, усіх інших друзів Етцеля, вочевидь, так і не досягло своєї мети, адже саме в цьому місці рукопису видавець ставить примітку: «Увесь цей парад здається мені суцільним хлоп’яцтвом»...

Жозеф Мері — поет, романіст, плодовитий і часто парадоксальний драматург.

П.-Ж. Сталь — псевдонім самого Етцеля, який, звісно ж, видавав твори під цим іменем дуже «акуратно».

Арсен Уссе — журналіст, критик, романіст. Вигадливий автор та люб’язна людина, він перебував у постійних пошуках гострого слівця. Саме цим і можна пояснити їдкий коментар Верна, що відносить цього автора до когорти преціозних письменників XVII сторіччя.

Поль Бенс, граф де Сен-Віктор — письменник і літературний критик. Був відомий своїм деколи аж занадто пишномовним стилем...

Розділ XI

Great Eastern (у рукописі Жуля Верна дивно зазначений як «Great Esthern») — легендарний пакетбот завдовжки у 110 метрів, протягом тривалого періоду залишався найбільшим у світі; у 1865-1866 рр. слугував для прокладення трансатлантичного телеграфного кабелю, який поєднував Європу з Америкою. Саме в той час Жуль Верн здійснив на ньому подорож Атлантичним океаном, що надихнула його на написання роману «Плаваюче місто».

Розділ XII

Битва з амалекітами — епізод із Старого Заповіту, Книга Вихід, 17:12.

Розділ XIII

Пташки Зевксіса — історія про грецького маляра Зевксіса (464-398 до н. е.), яка увійшла у прислів’я. Подейкували, майстерність художника сягала таких висот, що коли він малював гроно винограду, птахи зліталися, щоб подзьобати ягоди.

«Зрештою, він був з Оверні...» — тут треба згадати, що у бульварних п’єсах, а особливо у водевілях, персонажі овернців — рознощики води або продавці вугілля, здебільшого мали розважати публіку своїм акцентом, сільською грубістю та примітивною жадібністю.

«Кобила Роланда...» — наділена усіма чеснотами у прислів’ях, їй не вистачало, як кажуть, тільки... існувати насправді.

Розділ XIV

Франсуа Понсар — драматург, друг Жуля Етцеля.

Еміль Ож’є — популярний драматург. Автор п’єси «Габріель», що згадується трохи нижче.

Віктор’єн Сарду — драматург (автор «Пані Сан-Жен», «Тоска», а також п’єси «Наші близькі», що згадується трохи нижче).

Теодор Бар’єр — плодовитий водевіліст, автор п’єси «Каліно», що згадувалась вище.

Поль Меріс — літератор та драматург, близький друг Віктора Гюґо.

Оґюст Вакрі — літератор та драматург, брат одного із зятів Віктора Гюґо.

П’єси «Напівсвіт» Дюма-сина, «Габріель» Еміля Ож’є, «Наші близькі» Віктор’єна Сарду в романі Жуля Верна знаходимо цікавим чином «перекрученими»: так автор змальовує смаки публіки у 1960 році. А саме: персонажів жіночої статі він «обертає» на чоловіків і навпаки, відповідно до уявлень феміністичної течії, що на той час активно розвивалася та переконання прибічників якої змушували його здригатися.

Цей механізм «перелицювання» заслуговує на деякі пояснення. Ось ключові елементи інтриги п’єс, переробкою яких займався Великий Драматичний Склад:

— «Напівсвіт» Дюма-сина мала величезний успіх на сцені. Розпусна пані д’Анж затягує у свої тенета простодушного Наньяка, й лише втручання його вірного друга Жалена, колишнього коханця пані д’Анж, рятує бідолаху від згубного зв’язку. Варто зазначити, що на тогочасну публіку справила неабияке враження жартівливо «перекручена» Жуль Верном фраза п’єси: «Світ заміжніх жінок, чиїх чоловіків ніхто ніколи не бачив».

— «Габріель» — комедія Еміля Ож’є, написана александрійським віршем. Габріель, дружина суворого й працелюбного Жульєна Шабрієра, повіреного за професією, вкрай незадоволена своїм шлюбом та страшенно нудьгує з чоловіком. Справа доходить до того, що вона вирішує кинути чоловіка та дітей заради такого собі юного Стефана. Здогадавшись про наміри дружини, повірений виказує водночас велич своєї душі та розважливість як голови родини: він читає винуватцям завуальовану, але красномовну проповідь про біди, що чатують на невірну дружину. Зворушена Габріель відмовляється від своїх планів, виганяє спокусника та падає в обійми свого чоловіка зі словами: «О, батьку родини! О, поете! Я кохаю тебе!»

— «Наші близькі» Віктор’єна Сарду — комедія, яка доволі вигадливо обігрує тему справжньої та фальшивої дружби. Незважаючи на відчайдушні попередження свого друга Толозана, скептичного і, ймовірно, відлюдькуватого лікаря, наївний і товариський Коссад запрошує до свого маєтку у Віль-д’Авре приятелів, із якими він зовсім нещодавно познайомився та яких вважав друзями. Але дуже скоро всі вони починають змагатися у невдячності та грубості щодо господаря, а більше за всіх — юний Моріс, якому дуже вже сподобалась дружина Коссада Сесіль; відбувається пікантна сцена, де Моріс намагається її зґвалтувати, заздалегідь перерізавши мотузку дзвіночка, аби завадити Сесіль покликати по допомогу. П’єса завершується таким собі раптовим поворотом: Коссад, побоюючись невірності дружини, виказує свої наміри покінчити життя самогубством. Тоді за лаштунками лунає постріл... і Коссад повертається, задоволений тим, що вбив лисицю, яка спустошувала його пташник.

«Амазампо, або Відкриття хініну» — п’єса Адольфа Лемуана-Монтіньї, надрукована у 1836 році.

«Життя і думки Трістрама Шенді» — Жуль Верн декілька разів згадує цей твір Лоренса Стерна (1713-1768).

Натяк Жуль Верна стосується, якщо брати сучасні видання, 27 розділу четвертої книги роману, який видався особливо яскравим, адже написаний у найбільш раблезіанському дусі Стерна. Розділ починається так: «— Чорт забирай!... Чорт забирай! — скрикнув Футаторіус...». Пан Футаторіус, ім’я якого приблизно означає «той, хто захоплюється копуляцією», справді впустив із рук ще гарячий смажений каштан, і той впав бідоласі у ширіньку, яку чоловік забув защібнути через свою неуважність... Тепер ми можемо зрозуміти, чому доброчесний Мішель відмовився створювати п’єсу з такої-от вихідної ситуації, як можемо розуміти, до слова, й сповнену здивування нотатку Етцеля на берегах рукопису у цьому місці: «Ви схиблений!»

Розділ XVI

Хоча про можливість електричного освітлення вулиць говорили ще відтоді, як Даві (1778-1829) уперше використав явище електричної дуги, масове поширення воно отримало тільки з удосконаленням лампи розжарення Едісона, що замінила собою дугові ліхтарі, потужні, але непрості у використанні. Можна зазначити, що у 1861 році електрична дугова лампа, що її живив двигун потужністю у три кінські сили, була у вигляді експерименту встановлена під вхідними воротами Пале-Рояль у Парижі, і буцімто вона освітила площу краще, ніж усі газові ліхтарі, встановлені на ній, разом узяті. Для нічного