Жюль Верн - Париж двадцятого століття

Роберт-Диявол — опера Мейєрбера, написана у 1831 році.

Луї-Жозеф Ерольд — ліричний композитор.

Даніель Франсуа Еспрі Обер — ліричний композитор.

Фелісьєн Давид — французький композитор, член товариства сен-сімоністів аж до самої його ліквідації у 1833 році, по завершенні якої вирушив на Близький Схід. Улюбленець Берліоза, він став об’єктом справжнього культу після написання своєї оди-симфонії Пустеля (щоправда, швидко забутої).

Віктор Массе — композитор опер (власне, Поль і Віржіні) та оперет (Весілля Жанетт). Тільки цей останній твір іще не зовсім пішов у забуття.

«Аж ось прийшов Вагнерб» — кострубата, але цікава гра слів, що полягає у перефразуванні відомого вірша з Мистецтва поетичного Буало — «Аж ось прийшов Малерб».

Розділ X

Розділ у цікавий спосіб відображає смаки й літературні вподобання Жуля Верна, водночас кидаючи світло на його стосунки із видавцем П.-Ж. Етцелем. Верн намагається потурати видавцеві й показати себе обізнаним знавцем тогочасних літературних кіл. Видавець Гюґо, Бальзака, Жорж Санд, Мюссе та Бодлера, Етцель був людиною шанованою, з більшістю письменників своєї доби підтримував дружні стосунки, часом скріплені солідарністю вигнання[121] або ж опозицією до Другої імперії. Будучи очевидно недостатньо обізнаним з усіма нюансами й складнощами цього інтелектуально-дружнього кола, Жуль Верн упевнено засипає гіперболічними дифірамбами тих із митців, кого вважає близькими до видавця, й нерозважливо знищує всіх інших. Врешті-решт він тільки розлючує того, чию увагу так завзято намагався привернути, про що свідчать примітки видавця на полях рукопису та власне лист з відмовою опублікувати роман.

Жак Амійо — французький письменник доби Відродження, відомий перш за все своїми перекладами текстів Плутарха та Лонга.

Матюрен Реньє — французький письменник XVI століття, автор збірок «Сатири» та «Послання».

Ансільон — родина французьких протестантів, яка після скасування Нантського едикту[122] емігрувала до Німеччини й породила декілька поколінь письменників, істориків та політичних діячів.

Жозеф Прюдом — персонаж твору Анрі-Бонавентура Моньє «Зліт і падіння пана Жозефа Прюдома» (1853). Тип схильного до повчань буржуа, надзвичайно задоволеного собою.

Венсан Вуатюр — французький поет та письменник, одна з фігур преціозної течії[123] в літературі XVII сторіччя. В добу Жуль Верна у ньому вбачали зразкового автора витончених жартів.

Поль-Луї Кур’є — блискучий памфлетист та ерудит, одна з ключових постатей інтелектуальної опозиції легітимістсько-клерикальної реакції після 1815 року.

Шарль Нодьє — один з перших письменників-романтиків Франції, близький за духом до німецького романтизму.

П’єр-Жан Беранже — автор патріотичних пісень ліберального та пронаполеонівського[124] характеру, мав шалену популярність у добу Реставрації.

Сен-Пуан — селище муніципалітету Макон, де був палац Ламартіна.

Жуль Жанен — романіст та критик, друг Етцеля.

Шарль Монсле — журналіст, літератор та гастроном. Автор «Альманаху гурманів», друг Етцеля.

Фредерік Сульє — романіст і драматург, друг Етцеля.

Леон Ґозлан — французький журналіст і літератор, колишній секретар Бальзака, автор романів («Емоції Полідора Мараскена») та комедій. Близький до Етцеля.

Проспер Меріме — в’їдливий коментар Жуля Верна («генерал у тилу»), пов’язаний, очевидно, з прихильним ставленням Меріме до Другої імперії: він був одною з найближчих до імперського двору осіб.

Сент-Бев — незважаючи на те, що в тексті критик згадується в іронічно-презирливому ключі, він, однак, дуже близько товаришував із П.-Ж. Етцелем.

Етьєн Араго — хімік, пізніше — літератор, автор водевілів, переконаний республіканець, після падіння Другої імперії — мер Парижа.

Віктор Кузен — французький філософ, з 1828 року — викладач історії філософії в Сорбонні, згодом — академік, пер Франції та міністр народної просвіти в роки Липневої монархії. Після державного перевороту 2 грудня 1851 року змушений піти у відставку.

П’єр Леру — один з основних мислителів французького соціалізму XIX сторіччя, дуже шанований Гюґо та Жорж Санд. Засновник газети «Глобус», з 1830 року став цікавитися сенсімонізмом, у 1848 році виказував активну громадянську позицію, один із вигнанців після подій 2 грудня 1851 року.

Ернест Ренан — філософ і письменник, з 1862 року — професор івриту в Колеж де Франс[125]. Публікація книжки «Життя Ісуса», в якій автор переміщує Христа в історичний контекст і наділяє його людськими якостями, викликає таку жорстоку реакцію у католицькому середовищі, що у 1864 році Ренан був змушений звільнитися з посади.

Еміль де Жирарден — журналіст, засновник газети «Преса» (1836), блискучий полеміст. Одна з найвидатніших постатей в історії французької журналістики.

Луї Вейо — католицький журналіст та палкий полеміст, дуже шанований за свою непідкупність.

Франсуа Гізо — визначний історик, політичний діяч. З 1840 по 1848 рр. — прем’єр-міністр Людовіка-Філіпа. Його суворе та непохитне ставлення до ліберальної партії, без сумнівів, сприяло кризі 1848 року та падінню Липневої монархії.

Адольф Тьєр — прем’єр-міністр Людовіка-Філіпа з 1836 по 1840 рр. У 1871 році очолив виконавчий комітет, був обраний Президентом тимчасової республіки. Його «Історія Французької революції» (1824-1827), за якою через тридцять років послідувала «Історія Першої імперії», забезпечила йому тривалу славу одного з найвизначніших істориків XIX сторіччя.

Клод-Антуан Норіак — літератор і драматург, один із директорів театру Вар’єте, згодом — директор музичного театру Буф Парізьєн (1867). Він справді є автором твору під назвою «Людська дурість», який вийшов друком у 1860 році, у той час коли Флобер іще виношував проект «Енциклопедії людської дурості», який, ймовірно, зрештою вилився у роман «Бувар і Пекюше»[126].

Альфред Ассолан — автор, зокрема, твору «Пригоди капітана Коркорана», що став класикою підліткової літератури.

Парадоль — безперечно, йдеться про Люсьєна-Анатоля Прево-Парадоля, письменника та політичного есеїста, журналіста, який спочатку займав опозиційну до Другої імперії позицію, а коли змінив свою думку — було надто пізно: дізнавшись про те, що Французька імперія оголосила війну Пруссії, покінчив життя самогубством (сталося це у Вашингтоні, куди його відіслали для виконання обов’язків французького посланника).

Орельєн Шолль — хронікер та романіст. Близький до Етцеля.

Едмон Абу — блискучий та в’їдливий письменник, твори якого, як, наприклад, «Король гір» та «Людина зі зламаним вухом», ми пам’ятаємо й досі. Близький до Етцеля.

Франциск Сарсе — театральний критик газети «Час», упродовж більш ніж сорока років був упізнаваною постаттю в колах паризької інтелігенції. Із самого початку визнаний П.-Ж. Етцелем.

Ернест Фейдо — драматург, поет, романіст, батько водевіліста Жоржа Фейдо.

Жан-Батист Луве де Кувре — романіст і політичний діяч XVIII сторіччя. Автор, зокрема, знаменитого фривольного роману «Пригоди шевальє Фобласа».

Шанфлері (справжнє ім’я — Жуль Юссон) — критик та романіст. Цікава й визначна особистість; з початку 1950-х рр. вступає у боротьбу за реалізм у літературі, а згодом — і в пластичних