Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

Комплекс ООН був містом зі своїми правилами. Лиш для того, аби знайти шлях на зовні їй знадобилося більше ніж півгодини. По всій дорозі, серед державних хаосу і енергії, вона рухалася мов привид. У довгих коридорах повз неї поспішали люди, швидко розмовляючи у групах чи по ручним терміналам. Боббі ніколи не бувала в Олімпії, де знаходився конгресійний дім Марсу. Одного разу пару хвилин переглядала трансляцію конгресійної сесії, коли обговорювалось важливе для неї питання. Але у порівнянні з активністю в ООН, вдома все було дуже скромно. Тут люди керували тридцятьма мільярдами громадян і сотнями мільйонів колоністів. У порівнянні Марс, з своїми чотирма мільярдами виглядав тихим затоном. На Марсі був загально прийнято вважати Землю цивілізацією, що загниває. Ледачі, розбещені громадяни, що живуть на державну допомогу по безробіттю. Жирні, корумповані політикани, що збагачують себе за рахунок колоній. Деградуюча інфраструктура, тридцять відсотків якої витрачається на системи переробки потрібні аби населення не потонуло у власному бруді. На Марсі віртуально безробіття було відсутнім. Усе населення було прямо чи непрямо зайняте у найбільшому інженерному подвизі у людській історії – тераформуванні36 планети. Це давало кожному почуття потрібності, спільне бачення майбутнього. Нічого подібного до землян, які витрачали життя між урядовими виплатами на візити в лавку наркотиків і розважальні моли.

Як мінімум так розповідали. Раптово Боббі перестала бути в ній упевненою.

Періодичні візити до інформаційних кіосків, що їх було густо розкидано по комплексу, зрештою привели її до виходу. Заклопотаний охоронник кивнув їй, коли вона проходила, а потім вона вийшла назовні.

Назовні. Без скафандру.

Через п’ять секунд вона ломилася у двері, які виявились лише вихідними, намагаючись повернутися. Охоронець пожалів її і штовхнув двері. Вона влетіла всередину і впала на найближче сидіння конвульсивно дихаючи гіпервенитльованими легенями.

- Вперше? - з посмішкою запитав охоронець.

Боббі не могла відповісти і лише кивнула.

- Марс чи Луна37?

- Марс, - змогла вичавити сержантка, нарешті вгамувавши дихання.

- Ага, я знав. Бані, розумієш. Люди що виросли під банями трошки панікують. Белтери обсираються. Тобто справді. Ми їх скручуємо і відправляємо домів під зайспокіливим, щоб не верещали.

- Ага, - відповіла Дрейпер, радіючи торохтінню охоронника, поки вона збирала себе в купу, - без жартів.

- Вони вас привезли в темряві?

- Ага.

- Вони так з усіма позаземниками вчиняють. Дуже допомагає від агорафобії.

- Ага.

- Я потримаю для вас двері трохи. На випадок, якщо потрібно буде повернутися.

Розуміння того, що її дозволили другу спробу, раптово перемогло і вона взагалі впереше подивилася на охоронця. Невисокий землянин, з красивою шкірою настільки чорного, що аж синього кольору. У нього була міцна, атлетична статура і приємні сірі очі. Він посміхався їй без краплі глузу.

- Дякую вам, - відповіла сержантка, - Боббі. Боббі Дрейпер.

- Чак, - відповів чоловік, - дивіться під ноги, потім поволі підніміть очі до горизонту. Щоб не робили, прямо не дивіться.

- Думаю цього разу я зрозуміла, Чаку, але дякую.

Чак кинув оком на її форму і сказав, - Семпер фі38, Ґанні.

- Оорах39, - відповіла Боббі з посмішкою

Під час другої вилазки назовні, вона дослухалась Чакових рекомендацій і на пару секунд зосередилась на своїх ногах. Це допомогло полегшити відчуття масивного сенсорного перевантаження. Але лиш трохи. Тисячу запахів вдарили їй у ніс, змагаючись за домінування. Багатий аромат рослин і ґрунту неначе в садовій оранжереї. Мастило і гарячий метал з фабрикаційної майстерні. Озон з електричних двигунів. Всі вони накинулися гуртом, напластовуючись один на одного, змішуючись з чимось, занадто екзотичним для поіменування. А звуки були постійною какофонією. Балачки людей, будівельна техніка, електричні авто, старт трансорбітального шатла, всі водночас і всі постійно. Не дивно, що це призвело до паніки. Інформація лиш з двох органів чуттів загрожувала переповнити її. Додайте сюди неможливо-блакитне небо, що простягнулось назавжди…

Боббі стояла назовні з заплющеними очима, дихаючи аж поки не почула як Чак дозволив дверям зачинитися позад неї. Тепер вона стала досконалою. Повернутися назад і попрости Чака впустити її назад було б визнанням поразки. Цілком очевидно що він прослужив якийсь час у корпусі морської піхоти ООН, і вона не бажала виглядати слабкою перед таким викликом. Дідько, ні.

Коли вуха і ніс дещо призвичаїлись до атакуючих вхідних сигналів, вона знову відкрила очі, втупившись у бетон тротуара. Піднімала їх повільно, поки в полі зору не з’явився небокрай. Попереду бігли довжелезні тротуари, перетинаючи турботливо плекаємий зелений простір. Позаду, на певній відстані височіла метрів на десять сіра стіна, прикрашена через однаковий проміжок сторожовими вежами. Комплекс ООН мав на диво серйозну кількість охорони. Боббі міркувала, чи вдасться їй вибратися звідси.

Їй не варт було хвилюватися. По мірі наближення до охороняємих воріт в зовнішній світ, система безпеки зробила запит на її термінал, який підтвердив ВІП-статус. Камера над постом охорони просканувала її обличчя, порівняла з картинкою у файлі і підтвердила ідентифікацію ще за двадцять метрів до воріт. Варто їй було досягти виходу, як охорона віддала їй чіткий салют і поцікавилась, чи їй потрібен їй транспорт.

- Ні, я просто прогуляюсь, - відповіла марсіянка.

Охоронець посміхнувся і побажав їй гарного дня. Вона пішла вниз по вулиці, що вела від комплексу ООН, потім повернулась назад аби побачити двох озброєних охоронців, що йшли за нею на безпечній відстані. Боббі знизала плечами і пішла далі. Хтось може втратити роботу, якщо ВІП типу неї загубиться або отримає поранення.

Варт було сержантці вийти за межі комплексу об’єднаних націй, агорафобія зменшилась. Навколо росли будинки, немов стіни з скла і сталі, віддаляючи турбуючу лінію неба так далеко, що її майже було не помітно. Невеличкі електричні автомобілі дзижчали по вулицям, лишаючи позаду пищання на високих тонах і сморід озону.

І повсюди були люди.

Боббі пару разів відвідувала матчі на марсіянському стадіоні Армстронґа, аби подивитися гру «Ред девілс». Стадіон вміщав двадцять тисяч болільників. Через те що «Девіл’зи» зазвичай знаходились внизу таблиці, трибуни не часто були наповнені хоча б на половину. Це була приблизно найбільша кількість людей, яких бачила Боббі одночасно в одному місці. На Марсі живуть мільярди, але не так вже й багато відкритих місць, де б вони могли зібратися. Стоячи на перехресті, споглядаючи дві вулиці, які, схоже за все протягнулись у нескінченність, жінка була впевнена що кількість людей які лиш прогулювались по тротуарам була більшою за середню кількість відвідувачів матчів «Ред девілз».