Хуліо Кортасар - Таємна зброя

вулиці якийсь п’яничка по-дружньому розмовляє сам із собою, похитуючись так, ніби плив у в’язкій воді. Він щось наспівує, тупцяє туди-сюди, виконуючи такий собі переривчастий і урочистий танець в гризайлі[26], який потроху роз’їдає бруківку, зачинені брами. «Als alle Knospen sprangen» — ці слова з’являються на пересохлих губах П’єра, чіпляються до мугикання там, унизу, яке ніяк не в’яжеться з мелодією. Але слова також не в’яжуться ні з чим, приходять, як усе решта, на якусь мить чіпляються до життя, а потім лишається щось таке, як зла тривога, дірки, які пнуться показати клапті, котрі чіпляються за будь-що, двостволка, підстилка з опалого листя, п’яничка, що розмірено танцює щось на зразок павани — з поклонами, що розкладаються на лахміття, спотикання і так невиразно промимрені слова.

Мотоцикл воркоче уздовж вулиці д’Алезії. П’єр відчуває пальці Мішель, які ледь сильніше стискають його стан щоразу на поворотах або коли вони їдуть позаду автобуса. Коли їх зупиняє червоне світло, він відкидає голову назад і чекає ласки, поцілунку у волосся.

— Я◦вже не боюся, — каже Мішель. — Ти водиш дуже добре. Зараз треба повернути праворуч.

Котедж загублений серед дюжин схожих будиночків на пагорбі за Кламаром. Для П’єра слово «котедж» звучить як «прихисток», гарантія того, що все буде спокійно й усамітнено, що буде сад із плетеними кріслами, а вночі, може, якийсь світлячок.

— У твоєму саду є світляки?

— Не думаю, — каже Мішель. — Вигадаєш таке.

Важко говорити їдучи на мотоциклі, вуличний рух змушує зосередитися, а П’єр втомлений, він спав заледве кілька годин зранку. Не забути б випити пігулки, які йому дав Ксав’є, та він, природно, забуде їх випити, до того ж вони будуть йому не потрібні. Він відкидає голову назад і бурчить, бо Мішель припізнюється з поцілунком. Мішель сміється і проводить рукою по його волоссю. Зелене світло. «Облиш ці дурниці», — сказав Ксав’є, явно спантеличений. Звісно, це мине, дві пігулки перед сном, запити водою. А◦як спатиме Мішель?

— Мішель, як ти спиш?

— Чудово, — каже Мішель. — Іноді мені сняться кошмари, як i всім.

Ясна річ, як усім, от тільки прокинувшись, вона знає, що сон минає, а не перемішується з вуличним гамором, обличчями друзів, це просотується у найневинніші заняття (але Ксав’є сказав, що з двома пігулками все буде гаразд), мабуть, вона спить, зарившись лицем у подушку, ледь підігнувши ноги і легенько дихаючи, і такою він тепер її бачитиме, матиме її, сонну, близько свого тіла, чутиме, як вона дихає, беззахисна й оголена, коли він схопить її за волосся, жовте світло, червоне світло, стоп.

Він так різко гальмує, що Мішель скрикнула, а потім вмовкла, немов засоромлена своїм криком. Спершись ногою на землю, П’єр повертає голову й усміхається до чогось, і це не Мішель, і наче губиться в повітрі, весь час усміхаючись. Він знає, що зараз загориться зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, хтось тисне на клаксон — двічі, тричі.

— Що з тобою? — каже Мішель.

Водій авто, минаючи його, вилаявся, і П’єр поволі рушає. Ми зупинилися на тому, що він бачитиме її такою, як вона є: беззахисною й оголеною. Ми це сказали, дійшли якраз до того моменту, коли бачили, як вона спить, беззахисна й оголена, тобто немає жодної причини навіть на мить припускати, що треба буде… Так, я вже чув, спочатку ліворуч, а потім знову ліворуч. Там, де той шиферний дах? Сосни, як гарно, який гарний твій котедж, сад із соснами і твої батьки, які поїхали на ферму, майже не віриться, Мішель, у таке майже не можна повірити.

Боббі, що зустрів їх гучним гавкотом, дотримується декоруму, ретельно обнюхуючи штани П’єра, який штовхає мотоцикл до ґанку. Мішель уже увійшла в дім, вона піднімає штори, вертається, щоб зустріти П’єра, який оглядає стіни і бачить, що тут ніщо не схоже на те, що він уявляв.

— Тут мало бути три сходинки, — каже П’єр. — І ця вітальня, але, звісно… Не зважай на мене, людина завжди уявляє собі щось інше. Навіть меблі, кожну дрібничку. З тобою також таке буває?

— Іноді так, — каже Мішель. — П’єре, я голодна. Ні, П’єре, послухай, будь чемним і допоможи мені; треба буде щось приготувати.

— Люба, — каже П’єр.

— Відчини вікно, впусти трохи сонця. Поводься спокійно, Боббі подумає, що…

— Мішель, — каже П’єр.

— Ні, пусти мене, а хочу піднятися нагору, щоб переодягнутися. Зніми піджак, якщо хочеш, у цій шафі знайдеш що випити, я на цьому не розуміюся.

Він бачить, як вона бігом піднімається сходами, щезає на другому поверсі. У шафі є що випити, вона на цьому не розуміється. Вітальня довга і темна, рука П’єра гладить те місце, де починаються перила. Мішель йому сказала, але це немов приховане розчарування: таки скляної кулі нема.

Мішель вертається в старих штанах і чудернацькій блузці.

— Ти схожа на гриб, — каже П’єр з ніжністю всякого чоловіка до жінки, убраної у мішкуватий одяг. — Ти не покажеш мені дім?

— Якщо хочеш, — каже Мішель. — Ти не знайшов що випити? Зажди… ти ні на що не годишся…

Зі склянками в руках вони йдуть у вітальню і сідають на канапі перед прочиненим вікном. Боббі лащиться до них, розлягається на килимі і дивиться на них.

— Він тебе одразу прийняв, — каже Мішель, облизуючи край склянки. — Тобі подобається мій дім?

— Ні, — каже П’єр. — Він темний, до смерті буржуазний, захаращений бридкими меблями. Але в ньому є ти, у цих жахливих штанях.

Він гладить її шию, пригортає її до себе, цілує в уста. Вони пристрасно цілуються, П’єр відчуває на собі тепло її руки, вони пристрасно цілуються, трохи зсовуються, але Мішель охкає і намагається вивільнитися, лепече щось, чого він не розуміє. Він сконфужено думає, що найважче — це заткнути їй рота, він не хоче, щоб вона знепритомніла. Різко її відпускає, дивиться на свої руки, наче вони не його, чує прискорене дихання Мішель, глухе гарчання Боббі на килимі.

— Ти зведеш мене з розуму, — каже П’єр, і безглуздість цієї фрази є менш убивчою, ніж те, що тільки-но сталося. Як наказ, нестримне бажання — заткнути їй рота, але щоб вона не знепритомніла. Він простягає руку, здалека гладить щоку Мішель, він згоден на все: поїсти щось, зготоване нашвидкуруч, на те, що йому доведеться вибрати вино, на те, що біля вікна дуже жарко.

Мішель їсть по-своєму: сир упереміш з анчоусами в олії, салатом і шматочками краба. П’єр п’є біле вино, дивиться на неї й усміхається. Якби він одружився з нею, то щодня пив би її біле вино