Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Ох, Прісцилло, зберися. Я радий, що ти повернулася до мене. А чому ти пішла звідти?

— Арнольд чіплявся до мене.

— О Господи!

— Я відштовхнула його, і він розлютився. Напевно, він розповів про це Крістіан. Вони були внизу — сміялися, сміялися і сміялися. Мабуть, вони сміялися з мене.

— Я так не думаю. Просто вони щасливі.

— Ну, я це ненавиджу, ненавиджу.

— Арнольд був там по обіді?

— О, так, щойно ти пішов, він одразу повернувся й був там майже цілий день, вони влаштували внизу грандіозний ланч, я відчувала запах їжі, але не хотіла їсти; я чула, як вони весь час сміялися. Я була їм непотрібна, вони майже на цілий день залишили мене саму.

— Бідолашна Прісцилла.

— Я його не зношу. І її теж. Насправді я була їм там непотрібна, вони не люблять мене по-справжньому, щоб допомогти мені, це просто якась гра, просто жарт.

— Твоя правда.

— Вони просто гралися зі мною, впивалися й хизувалися цим. Ненавиджу їх. Почуваюся напівмертвою. Наче стекла всередині кров’ю. Ти думаєш, я втрачаю розум?

— Ні.

— Вона казала, що прийде лікар, але ніхто не прийшов. Я жахливо почуваюся, мабуть, у мене рак. Усі нехтують мною, усі знають, що зі мною сталося. Бредді, ти можеш зателефонувати Роджерові?

— О ні, будь ласка…

— Я мушу повернутися до Роджера. А вдома мене може оглянути доктор Мейсі. Чи інакше я вб’ю себе. Але всім буде байдуже.

— Прісцилло, роздягнися як слід. Або вставай і зачешися. Не можу дивитися, як ти лежиш у ліжку в одязі.

— Яке це має значення, яке це має значення?

Укотре подзвонили у двері. Я побіг відчиняти. За ними стояв Френсіс Марло й з улесливою сором’язливістю мружив очиці.

— Ох, Бреде, пробачте, що я прийшов…

— Заходьте, — сказав я. — Ви пропонували доглянути за моєю сестрою. Вона тут, і я наймаю вас.

— Справді? Добренько, добренько!

— Можете зайти й беріться до роботи. Вона там. Можете дати їй заспокійливе?

— Я завжди маю…

— Добре, давайте. — Я підняв слухавку та набрав номер Рейчел.

— Привіт, Рейчел.

— О… Бредді.

З її тону я одразу збагнув, що вона сама. Жінка може передати так багато, просто промовивши ваше ім’я.

— Рейчел, дякую за милого листа.

— Бредді… чи можу я побачити вас… незабаром… просто зараз?

— Рейчел, послухайте. Прісцилла повернулася, і Френсіс Марло теж тут. Послухайте. Я дав Джуліан водяного буйвола з панянкою на спині.

— Що дали?

— Маленьку бронзову фігурку.

— A-а. Справді?

— Так. Вона попросила її, пригадуєте, тут?

— О, так.

— Ну, якщо чесно, вона Прісциллина, а я забув, і тепер сестра хоче її повернути. Ви можете забрати її в Джуліан і принести або надіслати? Скажіть, що мені дуже шкода…

— Вона кудись пішла, але я знайду фігурку. І одразу принесу її.

— Тут повно людей. Ми не будемо…

— Так-так. Я приїду.

* * *

— Він спиляв мою магнолію, — жалілася Прісцилла. — Сказав, що вона кидала тінь на клумбу. Сад завжди був його садом. Будинок — його будинком. Навіть кухня — його кухнею. Я віддала цьому чоловікові ціле життя. Більше в мене нічого не залишилось.

* * *

— Доля людська — сумна й жахлива, — пробурмотів Френсіс. — Усі ми демони одне для одного. Так, демони. — Він мав задоволений вигляд, копилив свої червоні губи та щасливо глипав на мене скромними ведмежими очицями.

— Прісцилло, дозволь мені розчесати тобі волосся.

— Ні, не зношу, коли мене торкаються. Я почуваюся хворою на проказу, відчуваю, як гниє моя плоть, упевнена, що від мене вже тхне…

— Прісцилло, зніми нарешті свою спідницю, вона ж помнеться.

— Яке це має значення? Хіба щось узагалі має значення? Ох, яка я нещасна!

— Скинь принаймні черевики.

— Сумна й жахлива, сумна й жахлива. Демони. Демони. Та-а-ак.

— Прісцилло, спробуй розслабитися. Ти закоцюбла, як мрець.

— Я хотіла б померти.

— Спробуй хоча б улаштуватися зручніше.

— Я віддала йому своє життя. Іншого в мене немає. У жінок узагалі більше нічого немає.

— Марна й безглузда. Марна й безглузда.

— Ох, мені так страшно…

— Прісцилло, немає чого боятися. Господи, як ти мене засмучуєш!

— Страшно.

— Скинь, будь ласка, черевики.

Пролунав дзвінок. Я відчинив Рейчел двері й уже кривив жалюгідну гримасу, коли побачив, що за нею стоїть Джуліан.

Рейчел була вбрана у світло-зелений плащ-мілітарі. Руки вона запхала до кишень, а обличчя довірливо дивилося в мій бік і світилося якоюсь цілеспрямованою рішучістю. Ми негайно ззирнулися, і я зрозумів, як далеко ми зайшли відтоді, коли бачились востаннє. Зазвичай люди не вдивляються одне одному в очі, тож це було приємним потрясінням. Джуліан одягла жовтувато-коричневий вельветовий костюм і коричнево-золотистий індійський шарф. Вона мала вульгарний вигляд, але начепила на обличчя сором’язливий і смиренний юнацький вираз, наче намагалася сказати: «Мені відомо, що я тут наймолодша, найнезначніша й маю найменше досвіду, але докладу всіх зусиль, аби стати в пригоді; як люб’язно з вашого боку взагалі звернути на мене увагу». Увесь цей вигляд був лише маскою. Насправді молодь самовпевнена й абсолютно безжальна. Я побачив, що дівчина тримала фігурку буйвола й чималий букет ірисів.

Рейчел багатозначно сказала:

— Джуліан повернулася додому й наполягала, що хоче сама віддати фігурку.

— Звичайно, я дуже рада повернути її Прісциллі, — погодилася донька, — звісно ж, це її річ і нехай залишається з нею. Дуже сподіваюся, що це трішки розрадить її, і вона почуватиметься краще.

Я запросив їх і провів до спальні, де Прісцилла й далі бесідувала з Френсісом.

— Він і гадки не мав про рівність між нами, гадаю, чоловіки взагалі про це нічого не знають, вони зневажають жінок…

— Чоловіки жахливі, жахливі…

— Прісцилло, до тебе гості!

Моя сестра сиділа, обіпершись на кілька подушок, а з-під ковдри визирали її черевики. Вона мала червоні й набряклі від сліз очі, а рот витягся жалісливим прямокутником, схожим на щілину поштової скриньки.

Джуліан підійшла до ліжка й сіла. Вона шанобливо поклала букет поряд із Прісциллою і, наче граючись із дитиною, стала повільно підсувати до неї ковдрою фігурку пані на водяному буйволі, а коли дісталася западинки між грудьми, залишила її на Прісциллиній блузці. Моя сестра не зрозуміла, що це, налякалася й тихенько, з відразою, скрикнула. Джуліан тим часом спало на думку поцілувати її, тож вона потяглася до Прісциллиної щоки. Підборіддя обох жінок із клацанням зіштовхнулися.

— Ось, Прісцилло, — заспокійливо сказав я, — ось твоя пані на водяному буйволі. Вона після всіх поневірянь повернулася додому.

Джуліан утекла до ніг ліжка. Вона дивилася на мою сестру з розпачливим і досі трохи сором’язливим співчуттям, ледь розтуливши рота й склавши