Лі Бардуго - Королівство шахраїв

шипінням приземлилася у воду каналу. Інша влучила в літуна. Він закричав і зашкрябав себе руками, поки фіолетове полум’я ширилося його тілом і крильми, а потім збився з курсу й зіштовхнувся зі стіною; полум’я не вщухало, його тепло відчувалося навіть на відстані.

— Біжімо! — крикнув Матаяс.

Вони кинулися до найближчого провулку: Джаспер з Віланом попереду, Ніна з Матаясом позаду. Вілан відважно кинув через плече фотобомбу. Вона влучила у вікно і вибухнула марним яскравим спалахом.

— Ти, напевно, тільки нагодував дрижаками якусь безталанну повію, — зауважив Джаспер. — Дай-но мені. — Він схопив решту фотобомб і кинув їх точнісінько на шляху переслідувачів, відвернувшись, щоб захистити очі від вибуху. — Ось як це робиться.

— Наступного разу я не рятуватиму тобі життя, — захекано озвався Вілан.

— Ти сумуватимеш за мною. Усі сумуватимуть.

Ніна скрикнула. Джаспер озирнувся. Тіло дівчини забилося в срібній сітці, коли шуанська жінка, що стояла посеред провулку, міцно обіпершись ногами, потягла Серцетлумачницю назад. Матаяс відкрив вогонь, проте нападниця не поворухнулася.

— Кулі не працюють! — пояснив Вілан. — Гадаю, у них під шкірою метал.

Тепер, коли він це сказав, Джаспер побачив у кривавих вогнепальних ранах металевий блиск. Та що це означає? Невже вони були якимись механізмами? Як це взагалі можливо?

— Сітка! — проревів Матаяс.

Усі вчепилися в металеву сітку, намагаючись відтягти Ніну до безпечного місця. Проте шуанка й далі моторно смикала її назад із надзвичайною силою.

— Нам потрібно щось, щоб перерізати мотузку! — вигукнув Джаспер.

— До дідька мотузку, — буркнула крізь стиснуті зуби Ніна. Вона вихопила з Джасперової кобури револьвер. — Відпустіть! — наказала.

— Ніно... — запротестував Матаяс.

— Роби.

Вони відпустили, і від раптового імпульсу Ніна стрілою пронеслася провулком. Шуанська жінка незграбно позадкувала, а потім схопила край сітки та смикнула Ніну вгору.

Серцетлумачниця дочекалася останньої придатної секунди та сказала:

— Подивімося, чи ти наскрізь металева.

Вона тицьнула револьвер шуанці в око й натиснула на гачок.

Постріл не тільки вибив око, а майже цілком зніс верхівку черепа. На мить вона заклякла, стискаючи Ніну, із захеканою плутаниною кісток, м’якої рожевої тканини мозку й металевих скалок на місці обличчя. Потім шуанка впала.

Ніна захихотіла й заборсалася в сітці.

— Витягніть мене із цієї штуки, перш ніж нас знайде її друг.

Матаяс відірвав від Ніни сітку, і всі побігли: серця гупали, а черевики тупотіли бруківкою.

Джаспер чув батькові сповнені страху слова, що підганяли його вулицею, вітер пересторог, що дмухав у спину «Я боюся за тебе. Світ може бути жорстоким до таких, як ти». Що це шуанці послали на полювання за Ніною? За всіма Гришами міста? За ним?

Джасперове існування завжди було низкою небезпек, що їх дивом удалося уникнути, і близьких катастроф, але він ніколи не був таким упевненим, що біжить, щоб урятувати собі життя.

Частина третя

Цеглинка за цеглинкою

11. Інеж

оки Інеж із Казом віддалялися від Західної Клепки, тиша між ними розросталася, наче пляма. Вони викинули свої плащі й маски на смітник позаду невеличкого занедбаного борделю з назвою «Оксамитова кімната», де, вочевидь, Каз заховав для них інший одяг. Здавалося, наче ціле місто перетворилося на їхню шафу, тож Інеж не могла позбутися думок про фокусників, які витягали з рукавів кілометри шарфів, та про дівчат, що зникали з коробок і щоразу нагадували їй, як незручно лежати в труні.

Убравшись у громіздкі пальта і грубі штани працівників гаваней, вони подалися в район доків, прикриваючи волосся капелюхами й піднявши коміри попри теплу погоду. Східна окраїна доків нагадувала місто в місті, населене здебільшого іммігрантами, що мешкали в дешевих готельчиках і пансіонах або в поселеннях де халупи зводилися з фанери й гофрованої жерсті; мова й національність об’єднували цих людей у галасливі громади. О цій годині тамтешні мешканці здебільшого працювали на міських фабриках або в доках проте на деяких перехрестях Інеж побачила чоловіків і жінок, які збиралися там, сподіваючись, що сюди зазирне якийсь майстер чи бос і запропонує кільком щасливчикам поденну роботу.

Звільнившись зі «Звіринця», Інеж частенько блукала вулицями Кеттердама, намагаючись зрозуміти місто. Її приголомшували галас, натовпи, упевненість, що Цьоця Гелін чи один з її прихвоснів несподівано заскочать дівчину й потягнуть її назад до «Будинку екзотики». Проте Мара знала: якщо хоче бути корисною для Покидьків і виплатити свій новий контракт, не можна дозволяти незвичному лементу та бруківці перемогти себе. «Ми вітаємо нежданих гостей». Їй доведеться вивчити місто.

Вона завжди надавала перевагу прогулянкам дахами будинків, де залишалася непоміченою й не мусила штовхатися між іншими тілами. Тут вона знову почувалася собою — дівчинкою, якою була колись, кимось, хто не знав, що таке страх, кому невідомо, яким жорстоким може виявитися світ. Вона вивчила гострі вістря й горщики з квітами Зельверстраат, сади й широкі бульвари сектору посольств. Вирушала далеко на південь, де промислові райони змінювалися скотобійнями, що тхнули нечистотами, а солеварні ховалися в найвіддаленіших передмістях, де можна було скинути відходи в болота на краю Кеттердама, а сморід навряд чи міг дістатися житлових районів міста. Кеттердам звірив їй свої таємниці майже сором’язливо, спалахами пишноти і злиденності.

Зараз вони з Бреккером уже залишили позаду пансіони та трамваї й занурювалися глибше до людного району зі складами, на територію, відому як Плетиво. Вулиці й канали тут були чисті та охайні, залишалися широкими для транспортування товарів і вантажів. Вони минули обгороджені парканом землі із сирими пиломатеріалами й видобутим у кар’єрах камінням, арсенали зброї та боєприпасів, які ретельно охороняли, велетенські склади, вщерть заповнені бавовною, шовками, полотнами й хутром, пакгаузи, напхом напхані точно зваженими пакунками сухого листя новоземської юрди, що перероблять і запакують у бляшанки з яскравими етикетками, а потім відвезуть кораблями до інших ринків.

Інеж досі пам’ятала, яке потрясіння відчула, побачивши напис «Рідкісні спеції» на стіні одного із цих пакгаузів. Це була реклама, слова між двома намальованими фарбою сулійськими дівчатами з майже повністю оголеними коричневими тілами, а на вишивку на їхніх коротеньких шовках натякало кілька золотих мазків. Інеж стояла там, не в змозі відвести очей від вивіски, менш ніж за три кілометри від місця, де продавали, купували й торгувалися за права на її тіло; серце зайчиком скакало в грудях, паніка скувала м’язи, Мара